І досі ще сниться страшний 33-й
І мати в вінку, як в кутку на портреті.
Зчорнило, схилило бабусеньку горе,
І сліз за життя це проллялося море.
Одна лиш розрада на світі лишилась ─
Онука. За неї і Богу молилась,
І слала їй в місто листи, передачі,
А та, то удома, то в друзів на дачі,
Усе розважалась. А бабця саменька,
То дров назбирає, то в ліс по опеньки.
…Приїхала. Радість! Ну де посадити?
І гостю жаданому чим догодити?
Накрила на стіл і перину постлала,
І все говорила як внучку чекала.
А зранку раненько стривожила скриню:
Дістала із неї найбільшу святиню:
Сорочку й рушник, що сама вишивала,
Молитву і долю в узори вплітала.
─ Візьми цей рушник і повісь на стіні.
─ Не візьму, бабусю, не треба мені.
Мене ж засміють, як побачать в квартирі
Рушник, а на ньому:»Живіть усі в мирі».
─ Візьми хоч сорочку, носи її доню.
─ Не модно, бабусю, тебе в ній схороню…
─ Візьми хоч на пам’ять сімейну світлину,
Про рід щоб згадала, як вас я покину.
─ Не треба, бабуню, у вас нехай буде.
Для вас то родина, мені ─ чужі люде.
Поснідали мовчки. В дорогу зібрала.
І лиш на зупинці: «Щоб більш не вертала.
Нема в мене внучки ─ померла небога.
Тепер і мені вже дорога до Бога.
Тепер на землі вже ніщо не тримає…»
Заплакала б бабця, та сліз вже немає.
Так сумно одразу стало. Але це змушує задуматися, чи насправді ми поважаємо старість? Чи дійсно ми шанємо своїх бабусь і дідусів?! Дійсно актуальна тема.
Дякую, що завітали
А наш час також іде
