така таємна вервиця
нанизана на час,
де слово слову молиться
сказаннями про нас.
у нарисах на бересті
не день, не два – віки,
у аркушевім шелесті
і в потиску руки.
у душ одна акустика –
себе переплести,
у них нечутна музика,
неписані листи.
нез'єднана, негадана,
прощальна – без чудес,
прошита зорепадами
одна в одну – навхрест.
в полонах і прогалинах,
в рятунках і піснях,
коли горить – то ладаном,
летить – на хоругвах.
самітниця і звабниця –
невипите вино,
їй без кінця вертатися –
давно, давно, давно...
і думами-баладами
чаїний крик нести,
що там, де буду падати,
одна безодня – ти.
що там, де буду падати,
одна безодня – ти.
а скільки можна падати в одну й ту ж саму безодню? інколи здається, що все життя....
дуже красиво, перечитала вже кільканадцять разів)))
olya lakhotsky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
з самітницею і звабницею інакше й не буває )))
я, Олюся, спочатку побудувала цей вірш навколо козацьких легенд, і він в мене називався - Літопис.
а потім дійшло, що насправді тут йде чітка лінія-продовження історії Марусі Чурай, тільки в інших варіаціях...
Ось, переписала...
у вірші стільки любові, що й не віриться, наскільки щирими можуть бути люди... Ти - така 
