Якщо у навушниках грає “Muse” і ти плетешся відвертою ожеледицею, то ніхто не ручається за цільність твоїх кісток. Я думала про весну і все таке, а виходило навпаки. Віддзвеніли свята, в гаманці пусто, в шлунку гастрит… торба короче. Є кілька альтернатив на січень: піти у паб ганяти з підносами, намалювати такі сякі картинки і мати за кожну по 500 гривень, але я обираю останню – більше спати. Депресняк загнав мене у ліжко брутальніше любого ГРЗ і це має свої наслідки. Іноді приходить Костя – такий самий трутень як я і ми разом дудлимо пиво до ранку. Потім він йде на роботу, а я спати. Костя будить мене, коли повертається зі своєї контори6 приносить макарони і сосиски. Ми дивимось якесь мило в онлайні і засипаємо аж поки не настає час пити пиво. Він думає, що так виводить мене з депресії, насправді ж він мене в ній топить. Голод погнав би мене на студію, поклав би на коліна в церкві – я б плакала і палила свічки, я б подзвонила батькам, я б пішла в місто і побачила, що вітрина вже не прикрашені дощиками і сніжинками, я б пориласьв «Останньому зимовому розпродажу» і збагнула, що скоро весна. Можливо, я б зустріла десь свою долю – так каже Костя. Костя не хоче бути моєю долею. Я сама не хочу, щоб був. Але те, що він проти цього мене ображає.
Так от. “Muse”, ожеледа і місто після невдалого робочого дня. Я виглядаю трохи дивно в таку пору у своїх джилізових чорних окулярах невідомого походження. Навколо шиї у п’ять рядів мене душить шарф, навколо очей сірі тіні і підпухлість від пересипання, але очей не видно – їх сховали окуляри. Я іду на презентацію, бо то мій коріш її організовує. А ще там буде чувак, який може купити в мене три картини. З рукавів куртки обвисають розтягнені краї светра – я використовую їх замість рукавиць, але пальці все одно синіють і складаються в дулі – нервую…
Іван Романович дуже богемна істота у пісочному вельветовому костюмі – вітає мене своєю чарівною керамічною посмішкою. Я киваю у відповідь і згадую як то робиться штучна посмішка. Дядько сьогодні в гуморі – отже шанси є.
- І де то Ви, мила моя, так сховались, що ми вже й забувати почали?
- Та от, пане Івасику, вся у творчість пішла.
- Над чим працюєте?
- Серія «Мінори в терцію» - це в основному тема інкубації душі.
- Йой, як цікаво! Ви напрочуд гарно говорите. Мені вже захотілося на це подивитися.
- Та не питання. Після презентації ґречно прошу Вас до себе на каву.
- Бачте, - від хапається за свою козячу борідку, я не п’ю кави.
- Не то запрошую в гості не попити кави, - я посміхаюсь( здається це так називається).
Дядько бере мене під лікоть і веде показувати шедеври свого маленького принца. Підозрюю принц теж злегка блакитненький, хоча звісна річ – не факт. Ми говоримо про події політики і їх вплив на художника, я чесно кажучи не бачу того впливу, але картини насправді якісні та експресивні.
- Любий Віте, ось та панна, що Ви хтіли її побачити, - звертається Іван Романович до когось поза моєю спиною. З-за плеча з’являється бокал червоного вина і далі постать молодого Доріана Грея. Він здається цілує мене в щоку, я здається чула його запах. Ми про щось говоримо і я час від часу хочу втекти, щоб не закохатись. Зрештою, ми втікаємо разом і надвечір наступного дня нас будить Костя. Ми разом їмо піцу, Костя апелює в основному до Віталія, наче мене нема. Віталій відповідає йому тепло і стиха. Я все намагаюсь знайти нотки педераста в його поведінці, але помічаю тільки тремтіння рук і надміру випнутий кадик. В один момент я виходжу з кімнати, щоб перевірити, чи помітять вони моє зникнення – помітили. На кухні я спостерігаю як ніч нанизує ліхтарики на павутинку, як туман поглинає у свою целофанову торбу міські вогні, будинки та проїжджі авто. Я думаю над тим, що ще кілька хвилин Віт не зайде сюди і я його остаточно полюблю. І думаю про те, як би добре було, щоб ми після неймовірних місяців розлучились – болісно і назавжди. Тоді б я малювала хворо і з надривом. Та так, що час не встигав би за мною. Тоді б зникло це туге відчуття однаковості і системності днів та ночей. Але Віт заходить і обіймає за плечі, дихає мені в потилицю, разом зі мною спостерігає за туманом та ніччю. Віт геть не знав, що в цю мить знищує цілу серію картин під простою назвою. Він знищую в мені імпульс життя, хоча може, то я маю стати його музою, а не він моєю…
:
"як би добре було, щоб ми після неймовірних місяців розлучились – болісно і назавжди. Тоді б я малювала хворо і з надривом. Та так, що час не встигав би за мною. Тоді б зникло це туге відчуття однаковості і системності днів та ночей."
і я подібно жив, але поїхав.
всі друзі там - такі...
в моїй реальності за роки нІзким щиро поговорити...
від текту нахлинуло)))
) Вот такие мы больные, творческие люди..) (а шо, там, на западеньщини, всі малюють, без роботи, и дають фору Дерешу?) от і вихопився грубий комплімент.. та нє, справді, як там грубо не було, от іноді думаєш, а як треба писати?? потім зайдеш до Тебе і розумієш - тактреба))
Наталка Тактреба відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"На кухні я спостерігаю як ніч нанизує ліхтарики на павутинку, як туман поглинає у свою целофанову торбу міські вогні, будинки та проїжджі авто." мені сподобалось!
Наталка Тактреба відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
:
