Величезне ліжко майже не відчувало на собі вагу Крісті. На меблі з червоного дерева лягало сонне освітлення старомодного бра. Чути було, як у сусідній кімнаті хтось грає на роялі. Звук приглушений, м'який. Віртуоз, похитуючись, натискає білі і чорні клавіші, обличчя відображає переживання мелодії, політ мрій…
Ліжко безшумно похитнулося - Крісті перекинулася на лівий бік, сховала голову під багряною ковдрою, видаючи неясний звук невдоволення. Тендітні тканини приємно пестили шкіру, повільно ковтали її назад до сну. Плавно перевертаючись на спину потягнула ковдру ногою, розкривши лице. Звук затухав, розчинявся в повітрі. Повільно, ніби каніфольний дим, ноти віддалялися вгору… Зовсім розтанули.
Почулися кроки. Двері відчинилися, Франсуа підійшов до ліжка.
- Крісті-і,- протягнув він, погладжуючи її ступню,- прокидайся.
Дівчина повторила той же неясний жалісливий звук.
- Добре,- Франсуа відпустив ногу і попрямував до штор, теж рубінового відтінку. Розкрив їх, і кімнату заповнило денне світло - перенасичене, їдке. Вона шпурнула подушку в бік вікна.
- Дитина,- Франсуа кинув подушку назад.
Крісті сіла, протираючи очі і розмазуючи залишки туші навколо очей. А він розглядав її оголене тіло з насолодою, без жодного сорому. Перед нею був чоловік, який нагадував досконалу картинку реклами дорогого життя. Статний, в брюках і кремовій сорочці з підгорнутими рукавами. Доглянуте світле волосся зачесане набік, яскраво голубі очі не відводили погляду.
- Де ванна?- трохи хрипко вимовила Крісті.
- Ліворуч від кімнати. Я купив тобі… загалом, побачиш сама.
Він пішов і зачинив за собою двері. Крісті сіла на краю ліжка і закрила обличчя долонями. Байдуже, шо Франсуа робив з нею, могло бути набагато гірше. Все, шо вона пам'ятала, обривалося на його словах «мені вже набридло тут». Дівчина підвелася і ясно відчула, шо наркотики вже не діють, і починаються симптоми повернення у реальний світ. Вона не одягаючись пішла до ванної.
Численні полички з білого пластику були заставлені дорогою косметикою. Купіль нагадувала маленький басейн, у який опустили хмару. Крісті ступила і лягла у теплу воду, запах лотоса навівав приємні спогади рідного дому.
Франсуа сів у крісло з білої шкіри у робочому кабінеті маєтку і викликав вікно мережі. Налаштував прозорість вікна на нуль і зайшов під псевдонімом «Жан Домінік», від імені якого він викладав свої картини.
Кількість робіт: 22
Кількість переглядів: 2057
Середній бал: 64/100
Коментарів: 38
Франсуа розгорнув список.
«Симпозіум відродження». На величезному полотні камінна зала, охоплена пожежею. У полум’ї видніються фігури учасників зібрання, вони не горять, вони самі і є вогонь. Фотографічно передана обстановка, кожна деталь, хижі відблиски жару на мармурі, канделябрах, блискучому паркеті.
«Автопортрет». Його улюблена картина. Франсуа часто передивлявся відеозапис створення цієї роботи. Під дією галюциногену йому ясно уявлялося власне обличчя, те, шо всередині, ментальні риси. Зображення було симетричним, на ньому простежувались очі, рот, а навколо - переплетіння кольорів, які складали космічну мозаїку внутрішнього світу і тіла, в їх дивній гармонії.
«Жебрак». Звичайний бродяга у лахмітті сидить на обочині. Одна рука ховає черствий хліб у кишеню, а інша простягнута до глядача. Цю картину Франсуа хотів розмістити на самому видному місці виставки, аби багаті захоплювалися бідним. Задля такого видовища він сам переодягся у рвання і провів цілий день надворі, голодний і змерзлий. Усі ці враження він вклав у обличчя жебрака, його очі, які шукали допомоги у кожного, хто дивився картину.
«Барвистий світ». Виконаний фарбами, зробленими на приватне замовлення. Міський пейзаж Біотрешу був реальніший за справжній, кольори були живі, сповнювали намальоване місто надією, якої часто бракувало поза картиною.
…Але і досі нічого нового, все такий же пересічний рейтинг, немає однозначних схвалень. Спало на думку, шо деякі роботи на сайті йому самому подобались більше, ніж власні. Хоча серед знавців високого мистецтва Франсуа де Амбруаза звеличували, обговорювали чи не кожен рух пензля, відчували задум. Картинами Франсуа прикрашали свої маєтки урядовці, магнати і навіть деякі колеги. Престиж… Зараз він відчував огиду до себе.
Може звичайні люди не бачили в його творах того, шо бачили знавці? А може це навпаки вони загралися у мистецтво і безнадійно віддалилися від людей? Франсуа так, чи інакше відчував зневагу до себе за неспроможність створити універсальний шедевр. Це ніколи не давало йому спокою, а зараз вже поставало як відчай.
Він дістав різьблену люльку із шухляди, наповнив її тютюном з чорносливом і приготував сірники. Відкрив ше одне вікно в потайливому режимі без відео і набрав Бергера.
- Доктор Бергер.
- Це я, докторе.
- Франсуа? Як почуваєтеся?
Полум’я сірника перевернулося і поникло в тютюн.
- Не маю чим порадувати. Все частіше моя свідомість роздвоюється, я не панікую і намагаюсь все тримати під контролем, але це стає дуже важко. Сподіваюсь, у вас вже є дані аналізів?
- Так, і тепер все стало на свої місця. Ви ніколи нічого не приховували від мене, Франсуа, і це допомогло. Ті наркотичні речовини, якими ви користуєтесь, зрозуміло шо нелегальні. І, хоча це не дешева хімія, як зазвичай буває в таких випадках, гарного мало. Виявилось, шо той транк накопичується в організмі і виводиться дуже погано. Спочатку, я певен, ви мали цікавий досвід відстороненого спостереження за самим собою,- Бергер кашлянув,- а потім особистість вже стала саме ділитися.
- Скажіть одразу, чи є спосіб усе повернути?
- Принаймні, мені невідомі такі випадки.
Дим синюватого відливу ліниво поширювався кімнатою, поволі закручуючись у вигадливі витки. Кабінет нагадував живу картину, по якій самостійно і повільно рухаються мазки фарби.
- А зупинити?
- Добре, шо ви у потайливому режимі. Я не маю права говорити про такі речі. Але вже скоро почнеться реалізація одного… е-е, так би мовити препарату, який зможе дати вам те, шо треба.
- Говоріть ясніше, докторе, не соромтеся.
Бергер вичекав паузу, напевно збираючись з духом.
- Я сам знаю небагато, чи буде це легально, чи ні, і взагалі, шо воно собою уявляє. Краще порозпитуйте у вищих колах, де знають більше. Мені відомо вкрай небагато, все тримається у секреті, бо, говорять, це буде дешо справді особливе.
- Стійте, так це транк?
- Не знаю. Чув, шо це панацея від чого завгодно,- Бергеру ця тема була вкрай незручна, він, певна річ, понадміру хвилювався,- мені не варто ризикувати кар’єрою, рекомендуючи подібне. Звертайтеся, Франсуа, якшо треба буде моя допомога за фахом. Я маю йти.
- Звісно, докторе, дякую вам.
Якшо існує така річ, подумав він, то неодмінно треба нею скористуватися. Звичайно, дізнатися більше, отримати всі необхідні консультації, аби знов не опинитися у такому становищі. Якраз сьогодні ввечері і буде нагода дізнатися про цей таємничий препарат.
Крісті відкрила очі, підвелася у теплій воді і пішла до душової кабінки. Холодні краплі освіжали, але сліди, залишені транками у голові продовжували ставати все більш виразними і неприємними. Яскраво зелені очі здавалися ше більш сяючими, відображені у величезному квадраті дзеркала. Довге волосся, пофарбоване в отруйно червоний колір, з чорним пір'ям мелірування прикривало її груди, на оксамитовій шкірі завмерли крапельки води.
Крісті накинула білий шовковий халат і вийшла з ванної. Розум підказував, шо варто знайти свій одяг, де у кишенях ше мають бути пігулки. Хоча б одна. Її буде досить, шоб усі неприємні симптоми зникли. Вона повернулась до ванної кімнати – речей там не було, як і пральної машини, як і корзини для брудної білизни. Крісті повернулась до кімнати, де прокинулась – там теж нічого не знайшла.
¬- Франсуа!- обурено закричала вона,- де мої речі?!
Він йшов звідкілясь здалеку, може з іншого кінця будинку. Без поспіху увійшов і оглянув її, в руці димілася люлька.
- Я їх викинув, у тебе будуть нові.
Крісті важко зітхнула.
- В тебе є чим зняти напругу? Усе, шо в мене було, знаходилось у кишенях.
Він кивнув з розумінням.
- Ходімо, дешо є.
Він попрямував до свого кабінету, оздобленого деревом, і відкрив бар вмонтований у стіну. Увімкнулося підсвічування кожної із півсотні дорогих пляшок. Крісті не знала і десяти марок звідси.
- Це навряд чи підійде…
- Тримай,- він простяг їй невелику скляну пляшку з темно-синьою рідиною.
«Люсід. Реальність під контролем.»
Крісті поспіхом глянула на яскраву етикетку і одним ковтком випила все. Смак був приємний, освіжаючий - напій одразу ж прояснив відчуття. Вона здивовано подивилась на Франсуа.
- Я сам ним користуюсь, краща ідея, ніш твоя, правда? Тепер ходімо, маю тобі дешо показати.
Він поклав люльку на стіл, закрив бар і вони вийшли з кабінету. Спустились сходами на перший поверх до вітальні з каміном, вишуканою кришталевою люстрою і мармуровими каріатидами, шо тримали стелю. Посередині вбраної кімнати була подарункова коробка, перев’язана червоною стрічкою.
- Відкрий, це тобі.
Крісті підскочила до неї і стала розпаковувати, поглядаючи то на Франсуа, то на коробку. А він спостерігав, спокійно і невимушено, як вона обриває кольоровий глянцевий папір, відкриває подарунок…
- Супер!- її очі світилися радістю.
В руках вона стискала елегантну коктейльну сукню чорного кольору. Франсуа переконався, шо плаття підходить під забарвлення її темних пасм. Ше вчора вона і мріяти про таке не могла, а сьогодні…
- Поміряй її, сьогодні ми йдемо на виставку.
ID:
233069
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.01.2011 19:10:18
© дата внесення змiн: 05.01.2011 19:10:18
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
Спасибо за такую прозу 
