Коли він з’являється, в повітрі пахне теплим осіннім листям, прохолодним літнім озоном, і нічним озерним вітерцем.
Але для цього треба наблизитись, а він пускає ближче далеко не кожного. Він знає світ, він вміє його бачити. І знає, чого від нього чекати.
У неї блищать очі. Таких помічають в натовпі лише поглянувши у вічі, лише уважні. Вона усміхається, вона світиться. Їй ніколи не жаль світла. Вже велика дівчинка, а вірить в казки…
Вони ніколи не помічали одне одного серед зіткнень людських сфер. Завжди ходили поруч. Колись він мало не щодня минав двічі її вікна. Вони могли неймовірну кількість разів зустрітися на вулиці, навесні, коли машини безсовісно обризкують пішоходів брудом з перших струмків… чи влітку під раптовою зливою… чи восени під голоси шкільних дзвоників… чи в снігопад, ловлячи губами сніжинки, або сунучись на розковзаних школярами тротуарах…
Стільки знайомих, стільки перехресть і згадок…
І один єдиний збіг... коли стається все, поки не сталось ще нічого…
… І знову – навколо – строкатий світ, обличчя, слова, постаті, перехрестя, новини… струмочки, дощі, листя, сніжинки на віях… і стрілки не змінюють звичний хід, і сонце встає так само щодня, тягнуться декади і квартали, мовчки старіє місяць, і ніхто не рятує світ…
...Коли з’явилася вона, мабуть йому здалося те ж саме… вітер, дощ, тепло, літати… крила… так, крила. І хтозна, чиї виросли раніше… Але ця дивацька посмішка вже міцно оселилась блиском в двох парах очей… відколи вперше «ми» не змогло розділитись на «ти» і «я»…
... Він пригортає її до себе.
Зупиняється годинник.
Посміхається сонний ліхтар.
І цих слів немає…
Лише тепло… одне на двох.
Рені відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
))))))))))
ой, спасибі...)
одна з варіацій того, що може відбуватися з людьми...
мабуть, найприємніша з них...
емоційно, приємно і щиро - бо пережито...)
