Отпустите меня в небо,
В синеве растаять мне бы,
Разлететься на осколки
Иль осыпаться дождем.
Медсестра буравит вену,
В потолок смотрю я немо,
А сестричка шепчет только:
- Не волнуйся… Поживем...
Эх! Печально ведь, скажите,
Всё, над чем вы так дрожите,
То по мудрой правде божьей
Не сберечь, не сохранить.
Хоть узлами завяжите,
Хоть за пазухой держите!
Потому всегда тревожно,
Когда мойры тянут нить…
Конечно можно и отпустить, но на земле все-таки лучше... А судьбой лучше управлять самим... Когда душа болит, пишутся такие стихи...
"У ВР йде засідання, спікер дав слово депутату, а раніше ще не було встановлено таймеру виступу і тому спікер каже: "Вимкніть мікрофон"... Депутати у відповідь: "Та ми вже його вимкнули". Спікер у відповідь: "Та не його, а мікрофон"
Вірш сподобався
Мария Сулименко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справжнє завжди народжується на межі.І яких би форм воно не набирало - класичних, традиційних чи модернових - пройти повз дійсно глибоке неможливо. Зичу не губити цю глибинну нитку справжньої поезії.
Мария Сулименко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00