Присвячую світлій пам’яті поетів Миколи Ткача і Людмили Овдієнко.
Кохання буває різним:
І раннім, і надто пізнім,
Буває воно й… до віку.
Нема від такого ліків...
І все-таки, кохання вічне!
Вона і він, мов лебідь і лебідка,
Й одне кохання в творчих їх серцях.
Таке в людськім житті бува нерідко,
Коли живе кохання й… без лиця:
Вона – заміжня. І між ними – милі,
А душі поєднав міцний канат…
Для неї він – єдиний, серцю милий,
Й вона для нього – зірка і талант.
Життя пробігло кіньми вороними,
Хоча й далекий путь був і… слизький.
Жило й кохання чисте поміж ними,
Долало шлях також і… неблизький.
Воно… – в листах, маленьких лебедятах,
І грілося в серцях – не віддалік.
А в них слова промовисті і… дати…
Він теж уже чужий був чоловік.
О доле, доле! Що ж ти наробила?
Чому зіграла з ними такий жарт?
Чому їх щастю шлях ти заступила?
Вони… пішли… Але ж лишився жар
Кохання їхнього на білому папері
У кожнім слові, в кожному значку,
Що спеку витримало всіх життєвих прерій
Й стрічається один раз на віку.
Тіла їх під хрестами спочивають,
А поміж ними… знову сотні верст…
У небі ж пісню душі їх співають…
Ти чуєш? Про кохання їх дует!
24.01.2020.
Ганна Верес (Демиденко).