Цілувала мати руки свого сина,
Де вкривала тіло висока могила,
Доторкало тихо яворине гілля:
- Я тобі ладила, сину мій, весілля.
Вишивала гладдю біленьку сорочку,
Чекала онуків, твоїх, сина й дочку,
Та дістала нині із шафи хустину,
Чорна, як землиця- ой синочку, сину.
Чом та, вража куля, до серця дістала,
Сама б боронила, як би таке знала,
Лягала б в могилу, бо життя віджито-
Зацвіло печаллю коло хати жито.
На подушці свічка зап'ята в обручку:
- Он твоя кохана привела вже дружку,
Виплели дівчата твій віночок з мірти,
Посходились гості, стоять коло хвіртки.
Дружби несуть віко, хоругви похмурі,
Зачепили вінці на високім мурі,
Де, у ряд могили, на колінах люди,
Молитви прощальні та свічки повсюди.
Стелиться дорога в вічність пелюстками:
- Коли тепер прийдеш до рідної мами?
- До тої, що сину, тебе породила,
- А нині вмліває, бо земля накрила.
Сльоза затягнулась в чорнезнім тумані,
Проклята війна- чорні лєнти на брамі,
Печаль материнська у болю пекучім-
Синівські могили квітують на кручах.
О, скільки ж їх, синівських тих могил,
повиростало нині на Вкраїні!
Якби то матері наші могли
над ними нахилити небо синє!
Болючий, актуальний вірш, Лесю.
