Яка красива осінь в Ірпені!
Сюди колеги звідусіль злетілись.
Той щебет досі чується мені.
Прощатися нікому не хотілось.
Прибулі з Криму і Галичини,
з Хмельниччини, Полтавщини, Волині…
Із Кропивницького й Дніпра вони.
Й столичні друзі – всі в душі й понині.
З Чернігівщини – бравий лікар Ох.
Він – во! – поет, художник, композитор.
У нього хисту-вдачі на п’ятьох!
Є й «Гарбузівка» – може пригостити.
З Борисполя – Шевченко завітав.
Він – музикант, співак і композитор.
Давненько і поетом гарним став.
Й художником, мо, стане ще маститим.
Добро іскрилось з сонячних долонь.
І осінь барвограйно так буяла!
Співала нам Олена Білоконь!
І пісня наша душу окриляла!
Аплодували приязно собі –
були тоді мистецьким епіцентром!
І кожен захопитися зумів
ще й співом Анатолія Куценка!
Усі-усі – і хлопці, й дідусі,
й дівчата-жіночки – такі чарівні!
Були щасливими й раділи всі –
відносно незалежні й майже рівні.
Об’єднані у слові і ділах
не плакалися, більше – жартували.
Те світло в душу бережно заклав,
аби вона вкраїнно гартувалась.
Об’єднані метою Луцьк й Лубни…
Дніпро єднає береги священні.
Людей натхненних й трішечки чудних.
Ми всі – прості, хоч серед нас є й вчені.
Ми дещо різні й рівень різний ще.
Не будемо себе у груди бити.
Патріотичне наше дітище.
Хтось хай сичить, а нам своє робити.
Ми вірні лиш одній святій меті,
щоб дихалось усім на повні груди.
Ми лірики відважні – саме ті!
Посеред нас немає й краплі юди.
Понад усе – плекання братських уз.
І людяність, і відданість, і гідність.
Єднає нас міцний козацький дух,
тверда національна відповідність.
Яке ж величне й горде слово «друг»!
Піднесено струмує й коле серце!
І друг, і брат – Віталій Назарук!
Розвіртуалиться й Микола Серпень!
У нас ще стільки невідкладних справ
і задумів добро творити разом!
Я однодумців творчих тут зібрав,
і тих, що не стрічалися й ні разу.
О, як привільно мріється мені!
О, як же моє серденько зігріте!
Яка ж красива осінь в Ірпені!
І будуть ще зима, весна і літо!..
У залі й в барі ми дали концерт!
Самі себе послухали та й годі.
На тому не робили ми акцент:
спілчани ми чи трішечки народні.
Були ми скромно на «передовій».
І лінію свою натхненно гнули.
Поети, піснярі… і вітровій
осінній, щоб журитись за минулим.
В глядацькій залі ще й трибуна є,
й столи, мов для президії зостались.
Більярдний стіл є посеред фойє.
Й обдерте піаніно у їдальні.
В кутку біліє здоровенний бюст –
Гурамішвілі – гордого Давида.
У протилежному, мов хтось забувсь –
Шевченка бюст й долоня геть відбита…
Розбиті долі… класик тут живий –
Василь Голобородько… втік з Лугані.
В зажурі курить…
Та пиши чи вий…
У стелі світ дивися на дивані…
Вигранює, довершує вірша.
Немов затворник, догорає в горі.
Що Інтернет? На прив’язі душа!
А осінь златом стелиться надворі…
– Зайдіть до нас, щоб ми почули всі…
– Мені б ще фрак, і тільки від Версаче!
Мені б ще побродити по росі…
Сміються очі, але серце плаче.
Живуть тут й молоді бородачі,
оті, що в чорній зоні воювали.
Та тільки ж потенційні слухачі
на тім концерті в нас не побували.
Ми ж пишемо й говоримо про них,
допомагати прагнемо охоче,
щоб Україну разом боронить…
А доля з того плаче і регоче.
Ірпінь для них сьогодні – оберіг.
Що буде далі – ще вони не знають.
В Донецьку залишились матері…
А як синів бандити упізнають!..
Отак собі ми поруч живемо –
і пишемо, й воюємо, як можем.
Із неба манни, звісно ж, не ждемо –
ще Господу хоч трішки допоможем.
В Будинку творчім не були й доби,
та думи зародилися на волі.
Нам шелестіли клени і дуби –
скидали листя в наші душі голі.
Ми тут обговорили свій Статут,
як «Ріднокрай» нам праведно плекати.
Звести гуртом гартований редут
і до коша заброд не допускати.
Пориви наші жовтень золотив.
І персонал привітний і гостинний.
Підсилив мікроклімат колектив.
І теплі мрії додали нам сили.
Нам затишку в серця додав Ірпінь.
І віри в праведність, щоб краще жити.
І підказала неба голубінь,
кому і як ми маємо служити.
Тут, безперечно, аура ще є –
письменницька, закохано-мистецька.
Таке близьке все, й наче нічиє.
Тут «ретро» безпритульно-молодецьке.
Алеї і стежки… і падолист…
Так хочеться на лавочку присісти.
Напевно, краще тут було колись…
Зразкового б сюди капіталіста!
Та де ж той благородний меценат?
Тепер чи ж тут письменницька еліта?
О як шалено дивний час мина!
Як прохолодно! Чи ж діждуся літа?
Поглинув нас враз гамірний перон,
й вмістила всіх ранкова електричка.
Від почуття вже плавилось перо…
Не остудила б суєта столична!
Листопад, 2016
