Я свідком був, як мати сина
Чекала бідна із війни.
І на дорогу виходила
Щоразу з приходом весни.
Вона з берізкою стояла
В День Перемоги за селом
І обеліск той вартувала,
Торкаючись весь час чолом.
А серце каменем ставало
У неї в грудях у ту мить.
Його її так бракувало,
Щоб з ним до старості дожить.
Вона надії не кидала
І вірила – прийде живий.
І серце матері чекало
В цей день святковий і сумний.
А син не йде, не йде і досі,
Й не чує матері слова.
Можливо десь лежить у фосі,
Або у братського стовпа.
Не ллються вже у неї й сльози,
Не чути крику сироти,
Не скривдили душі і грози...
А сину жити би й рости.
Яка любов, яка ж то сила, -
У матерів є без кінця...
Вона до сина виходила,
За нього дала би й життя.
