Плететься поволі, натомлений часом і болем –
Старезні калоші, дірява свитина, борги.
А вітер у плечі, то скупо леліє, то коле,
Крізь хмари застояні промінь крадеться тугий.
Усяке бувало – кохав і надіявся, вірив,
Позаду стежина – її перейшов, як зумів.
Дорога у небо громами розорана, сіра
І безвість холодна, безмежно глибока, як рів.
Чи думав, чи мріяв, пішовши крізь повені, драми?..
На древі столітнім – розбите лелече гніздо.
Весна за весною, одвічні вали за валами,
Ні друга, ні брата… в імлі – водевіль, шапіто…
Йде старець (чи митар?), минають негоди, століття,
Обабіч дороги – плакучі рокити, хрести.
Хтось вічний у слові, у промені сонця, у дітях,
А другим судилось у полі зелом прорости…
