Волошки вигулькнули з жита,
Червоний мак в траві цвіте.
Краса божественна не спита,
Узори навсібіч кладе.
Ще роси падали у ноги,
З «Зозульки» щойно, я зійшов.
Затишшям віяло з дороги,
У душу капала любов.
Біліє поле, наче вовна,
Павук мереживо послав.
Я почуваюсь наче в човні,
Як в морі білім пароплав.
Берізки ніжно щось шептали,
Схилилась в річці осока.
Волинь бурлаку зустрічала,
Ушпарив жайвір звисока.
Дзигар в безмар’ї заходився,
Махала ластівка крильми.
Невже я знову народився,
Незогледівсь… - під ворітьми!
Ворота ж ви мої кленові,
До ставу стежки – доріжки.
Гаї калино – малинові,
На хаті мамині бузьки.
Тобі вклонюсь моя світлице,
Дарма прожитих років жаль.
Село моє – моя столиця,
Тут серцю радість і печаль.
Прим. Зозулька - єдина вузькоколійка на Україні
Дякую, Миколо, за таку чудову промову про чудове село. З задоволенням взяла у вибране, та й як же не взяти, як треба сказати: село моє - моя столиця...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00