Ранок… Теплий промінчик легенько торкається твого обличчя, пташки наспівують дзвінкі мелодії... Це новий день, твій день, ще один шанс творити, кохати, радіти… Ти зриваєшся з ліжка й летиш до віконця в кімнаті, яскраве сонце осліплює тебе, відкриваєш мережаний білий тюль, а там - справжній рай! Широке подвір’я, розлогий сад, трава смарагдовим килимом укрила все навколо й виблискує в ранковій росі. Віти дерев колишуться від легенького вітру, вкриваючи землю рожевим і сніжно-білим цвітом. Небо – чисте, голубе… Дрібні квіточки вже радують нас своїми барвами – червоними, фіолетовими, синіми… Скільки ж їх насадила матуся! Отак би й милувався пейзажем, не відриваючи погляду. Звичайно, уся родина працювала тут: саджали й поливали квіти, обкопували дерева, вигрібали листя, плідно трудилися – і результат старань не забарився…
Ось ти вже прямуєш до школи, залишився ще тиждень до закінчення. Поринаєш у своїх мріях, планах на канікули, увесь зайнятий думками, натхненний, ступаєш стежиною й не знаєш, куди спрямувати погляд… Піднімаєш очі до сонця. У небі – дим: знову палять щось чи просто працює фабрика. Намагаєшся вдихнути свіжого ранкового повітря, а відчуваєш лише задушливі вихлопні гази машин чи неприємний дим курця, якому не соромно палити й отруювати інших людей навколо. Страшно, бридко й огидно опускати погляд на землю… Скільки ж тут усілякого сміття: пляшки, бите скло, обгортки від усього, що можна тільки уявити...
Як же боляче спостерігати за людьми, яким важко пройти кілька кроків до сміттєвих контейнерів, і вони прямо на землю кидають пакети зі сміттям. Коли маленька дитина розгорта цукерку й випускає обгортку, а мама, стоячи поряд, навіть не реагує! Так і хочеться сказати їм: «Залишилося лише хрюкнути…»
Люди, розплющіть очі й подивіться навкруги ! Доки всі прогнози екологів не стали суворою реальністю, робіть висновки, поки не пізно! Бо ви ̶ самолюбиві, егоїстичні! Думаєте тільки про себе, свій дім, а те, що за парканом, ̶ не ваша справа. А чия ж тоді? Для вас є абсолютно нормальним залишити гори сміття в лісі після відпочинку, вилити брудну воду чи викинути пляшки до річки, палити листя, щоб усі задихалися від диму. Так-так, ви згодні жити на сміттєзвалищі, бо лінь і байдужість уже давно перемогли вас. Заклопотані лише власними справами, ви не помічаєте, як руйнуєте природу, тим самим знищуючи власне життя і позбавляючи майбутнього ваших дітей. Більшість із нас уміє тільки говорити: "Який жах!", "Який сором!" А самі нічого не зробили, аби навести лад бодай біля власної оселі! Так, так, слова нічого не варті, потрібні вчинки!
А наша влада? Що вона робить задля цього? Та я можу на пальцях рук перерахувати урни для сміття в нашому місті, не кажу вже про його сортування! Призначили б шраф у п’ять тисяч гривень за один папірець чи окурок, викинутий на дорогу, спіймали б чоловік з десять – і тоді в інших швидко пропало б бажання смітити! Усе планують різні екологічні проекти про те, як захистити планету від сміття. Та почніть хоча б зі своєї вулиці! Планета – наш дім, а ми – нікчемні люди, що не можуть навіть навести в ньому порядок! Ми плюндруємо природу, без якої кожен із нас – ніщо! Те, чого сьогодні навчиться в нас одне покоління, стане нормою життя наступного. Що ми залишимо дітям?
Пам’ятаймо, що природа – не храм, а майстерня, і людина в ній – працівник. Природа – творець усіх творців, не ми! Треба цінувати її, як рідну матір, збагачувати. І тільки тоді в кожного з нас за вікном пануватиме справжній рай на землі...
ID:
601206
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.08.2015 19:21:25
© дата внесення змiн: 21.08.2015 19:21:25
автор: Валері
Вкажіть причину вашої скарги
|