Лина Костенко «Берестечко». Часть 4
ХАН ПОЖИМАЛ ПЛЕЧАМИ :
«Что ж ты злишся?
Не продал ведь еще тебя в Стамбул,
Ты лютню слушай, может пригодится,
Или устрой очередной свой перекур…
Озяб, быть может? Ни к чему условности,
Ты кайф лови! И оттянись в раю!
Быть может, египянку очень хочеш ты,
А, может, потянуло на свою?
Тогда бери вот эту непочатую,
Она еще ведь дикая… Ведь так?
А бедра манят крутизной… глазастая,
Ну что ты плачеш? Что тебе не так?
Заплакал гетьман… Ну не быть ей первой,
Да тут полно таких в любих селеньях…,
Ведь ты Богдан, а значит – царь и князь,
Так что, оттопырься себе всласть…
Ведь ты Хмельницкий! Ну а я – Герей,
И из неволи нет еще дверей!
Захочешь от меня совсем уйти?
Прекрасно… Только выкуп заплати!!!»
ПОВЕРЖЕННЫЙ БОГДАН: «Кто может выкуп дать?
Войска разбитые? Быть может, Чигирин?
Вот если б раньше, да об этом поспрошать,
Сейчас уж вряд ли… Мне цена – калым!»
А, может, к сыну? С неприятной вестью,
Пускай поможет… Где же деньги взять?
Не добыв свободы - обесчестчен,
Платишь… чтоб немного подышать!
ПОЧЕМУ? С какой такой причины
Царь-Герей так подло предал нас?
У него (узнал) – есть три личины…
И четвертая… Та, видно, про запас!
Так, ведь иное в их краях и небо,
И степь огромная , куда не кинешь взгляд…
И оправдать, быть может, их хотел бы?
Что, мол дожди… Природа, мол, не та!?
Оставь сомнения, и размышленья брось ты,
Все : Почему? Зачем? Кому? И Как?
И где Пилява? Где же ты, мой Корсунь?
И где побед высоких яркий стяг?!
ВЕДЬ ЭТОТ ХАН ВСЕГДА БЫЛ НЕПРИЯТЕН,
По доброй воле – я не звал орду!
Я на цепи, как собачонка спрятан…
И никуда с цепи я не уйду!
То он зальёт селенья эти кровью,
То принимает королевский вид.
Рачетливо удавит нас с тобою,
Коль драпает, то до конца бежит!
Татары – нет! Народ сей не изменит…
Их за два дня семь тысяч полегло!
Или нагайцы… Пригоршня всего лишь,
Но их верней мне видеть не пришлось!
Лишь позовешь, - они летят, как ветер…
Не то, что этот чахлый скарабей,
Беда постигла их, Никто мне не заменит
Потери брата… Упокойся Тугай-бей!
ПАЛЕНЫМ ВОЛКОМ ПАХЛО… ВЕЧЕРЕЛО,
Перед грозой задумал я бежать,
А басурманы чье-то своих тело
Решили засветло сырой земле предать…
Но схватили меня, как барана к седлу привязали,
И кричал чтото хан, очень грозно слова те звучали.
Дотлевала солома… молились… и снова: «Алла!» -
Янычар из охраны звучали слова.
ТАКИХ НЕ ПРОВЕДЕШЬ…
ВОН УСМЕХНУЛСЯ КРИВО
Наложница подкралась и смотрит на меня,
Не заковали, лиш подбили крылья…
И, с выси глядя улыбалась мне луна!
И, ПОКА СУДЬБЫ ДВУХ ДЕРЖАВ РЕШАЛИСЬ,
Где бились мы со злою стаей вражьей,
Зануда крымский… лишь тогда позволил жалость,
Почет оказвал, но… заперев под. стражу!
А хуже худшего – случилося несчастье,
Когда за ханом гнался смог я потерять
Все символы моей гетманской власти:
И булаву, бунчук, свою печать!!!
Ну и потешились предатели вельможи,
Достались им шатер, а с ним – ковры,
Железом коване сумки придорожные,
Вся переписка… бес меня бери!
Я ПРОЖИЛ ЖИЗНЬ… ВИСКИ МОИ СЕДЫЕ,
И довелось мне много пережить…
Я был в тюрьме, и издевались турки злые,
В таком позоре в первый раз пришлось мне быть!!!
О, МОЙ ПОЗОР! СУДЬБИНУШКА – КРУЧИНА!
Позорней доли во всем мире нет…
… А хан Герей, знай – попивает вина,
И как стервятник все клюёт щербет!!!
Посмотришь на него – как чёрт из чащи,
Сидит, наежившись, он на своём корче…
В рубахе ченой, мерзостно-блестящей,
Сверху он в пурпурной опанче.
Сидит в кальяне, как в тумане…
Шатер в шелках забитый…
Кунгал. Кинджал. Священый чёрный камень,
Подушки золотом расшиты…
Пожалуй, сложно небораку,
Средь жён и сердь наложниц жить…
Подобно высохшей в жару головке мака,
Средь роз и астр страшилой таким быть!!!
Зачем ты возиш их с собою?
Гаремщик, бабник и козел…
Чтоб насладиться после боя?
А если, погань, проиграеш бой?
Чтобы татарочка, как птичка,
Укрыв лицо, кляла судьбу…
Чтобы чадра с такого личка
Да зацепилась за вербу?
Побойся Бога иль Аллаха!
Иль ты кумыса перепил?
Ведь ты девчёнку, как на плаху,
К себе в гарем припроводил…
*****
Костенко Ліна «Берестечко». Частина 4.
ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:
— Чого ти кипиш від люті?
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собі, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурій досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он — саронська,
Або, може, хочеш свою?
То бери, іще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Які очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнім селі.
Ти ж, Богдане, із того дерева,
з якого ріжуться королі!
Ти Хмельницький, а я Гірей.
Із неволі нема дверей.
Тут господар — хто поборов.
Заплатиш викуп —
та й будь здоров.
ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,-
ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.
Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цій землі.
АЛЕ ЧОМУ?!
З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично —
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього — як на прив'язі,
усе якоїсь пастки жду.
То він ці села кров'ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає, що він робить, —
якщо побіг, то він уже біжить.
Татари — ні. Народ не зрадить зроду.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили над ним перемоклу в полі солому.
Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.
ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ.
МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.
Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.
Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.
І від голосу волі лишилася тільки луна.
І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,
де бились ми з навалою ворожою,
чумиза кримський, він мене держав
почесним гостем, тільки під сторожею.
А що найгірше — не чекавши зради,
за ханом гнавши в зливу грозову,
я там залишив знак своєї влади —
мою печать, бунчук і булаву.
Ото наглузувалися вельможні!
Дісталось їм шатро у килимах,
залізом ковані шкатули подорожні,
і всі листи, і срібний каламар…
ВІДЖИВ ЛІТА. ВЖЕ СИВІ МОЇ СКРОНІ.
Всього в житті траплялося мені.
Був у тюрмі. В турецькому полоні.
Але в такій безвиході ще ні.
МОЯ ГАНЬБА, МОЯ ПРОВИНА.
Щоб втрапить до таких тенет!
…Жіноцтво носить різні вина.
Гірей покльовує шербет.
На нього глянути — не скучиш.
Як чорт кощавий на корчі,
в сорочці чорній аж лискучій,
у пурпуровій опанчі.
Сидить в кальяні як в тумані.
Намет шовками ворушкий.
Кунгал. Кинджал. Священний чорний камінь.
І золотом розшиті подушки.
Либонь, сутужно небораку.
Серед наложниць і дружин —
він як суха голівка маку
серед настурцій і жоржин.
Чого ж ти возиш їх з собою,
гаремник, цап гірський, бабій!
Щоб навтішатись після бою?
А що, якщо програєш бій?
Щоб ця татарочка, як птичка,
тряслася, вп'явшись у гарбу?
Щоб ця чадра з такого личка
десь зачепилась за вербу?
Побійся Бога чи Аллаха,
чи ти кумису перепив,
що в свій гарем як вовкулака
ще й це дівчатко прихопив!
*****
ID:
556400
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 01.02.2015 16:34:26
© дата внесення змiн: 01.02.2015 16:34:26
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
