Якось несподівано для себе я опинився біля дверей свого під'їзду. Пошарив по кишенях, витягнув на світ божий ключі. Домофон мелодійно зателенькав. З сирого і темного приміщення війнуло прохолодою.
Ліфт відрахував чотири поверхи і зупинився, але двері не відкрилися. Мало того, ще й світло згасло. А в мене клаустрофобія помножена на скотофобію, і у мене залишилось рівно 35 секунд перед тим, як почнеться істеричний припадок зі зльозами, шмарками до підлоги і затяжним воєм. Я ж себе знаю.
10 секунд, 20, 30... Мене почало трусити. Зрачки стопроцентів розширились. До горла повільно піднімався сніданок. Я відчув, як кров потекла від капілярів назад до серця і воно гучно закалатало, бо справитися з таким напливом роботи в одну мить не так вже й легко. Під пахами і в паху помокріло, хоч викручуй. Ще трохи. Ще дві миті і... Заперло дух сізіфовим каменем - не зрушити з місця. Тремор, як язичницький божок, вимагає жертви. З писка полилися звуки повноводною рікою. Вити. Вити. Хай би почув хтось за межею цієї реальності. Хай би завалився світ і світло світильників, і ритуальних семисвічників хай би прийшло, просочилось крізь вузьку шпарину, де сходяться краї мого порятунку. Хай би прийшов бог усіх комунальних ліфтів і просунув свій помічний жезл між дверцятами, щоб розтворилася пащека моєї темниці. Аууууу! Уааааа! Оиииии! Мамаааааа! Все! Я вмер і ліг на запльовану підлогу цієї печери. А з рота піною витікало життя.
Все! Досить тої філософії. Треба якось вибиратися звідси, бо вже кишки марша грають і сечовий ще трохи і трісне від переповнення. Я намацав у темряві кнопки, ввдрахував другу знизу, яка мала би бути дзвінком і натиснув. У просторі під'їзду роздираючи повітря пронеслося смерчем гидке дзеленчання. Знову і знову я вдавлював чорний ґудзик до спротиву пружини. А воно все деренчало і деренчало. І тут я почув чиїсь кроки.
- Хто там? - запитав чийсь басистий голос.
Скотофобія. Хто там? Хто та-а-ам?! Скотофобія. Скотофілія. Мене явно тягло не в той бік. Що? Так. Хочу виссатися. Під'їздний ліфт. Кліше. «Нехай краще розірветься моє сумління, аніж сечовий міхур», – подумав я, дістав др*чило і випустив, як із брансбойту, струю сечі. От що ще людині потрібно, щоб вона одразу ж подобріла? Фобія, під'їздний ліфт і сикнути. Чомусь потягло на романтику. Я склав хоку і моментально його забув. "Хто там?" ставало все різкішим і настирливішим. Фіг з тобою. «Це свідки Єгови. Ви виріте в Ісуса? Чи бажаєте безкоштовно спастися? А, може, колу і гамбургер? Вільна каса!». Тиша. Запанувала тиша і абзац. Абзац? Ну так, абзац. І той, що в тексті, але зараз не про нього. Пропитий голос відхаркнув: "Приймається". Звуки замків, човгання капців та спльовування. Двері відчинилися, розчахнувши мою свідомість. На порозі стояла дівчинка десь дванадцяти років з вкрай пропитим обличчям, а в зубах тримала папіросу (не сигарету), вся перекошена, волосся нечесане, вдягнена в футболку адібАс і жахливі совдепівські колготи, через дирки в яких білими плямами проступала білизна. На правій руці мала перевід "Iron Maden", ліва міцно вчепилась за пляшку з ромом. Я шумно ковтнув слину. «То це ти свідок Єгови?» – запитала вона так, що мене пересмикнуло і я голосно гикнув. «Чого гикаєш? Діафрагма заїла? На, влий разочок, свідок х*єв». У таких ситуаціях відмовляти тупо. Ну й голосочок, щоб я скис! Точнісінько, як у дебелих продавчинь сільпо. Дванадцять років, а скільки шарму! Я присмоктався до скляного горла пляшки ще раз для контролю. «Ей! Не звикай, бухло не з дешевих». «Вибач, – сказав, – я реально не єговіст, та в богослов'ї тямлю, бо колись диплом писав про ісихазм». Вона зиркнула на мене недовірливо, але із зацікавленням, взяла назад пляшку, хильнула: «Друг Палами і мій друг, заходь, хто б ти не був». На диво охайним коридором вона завела мене до кухні. «Сідай, починай проповідь... хоча, постривай». Зробила щиру затяжку. «Предків нема вдома, та приставати не смій. Два роки айкідо тобі боком вилізуть. Яйця точно повипльовуєш. Стівена Сігала знаєш? Мій учень. Так... славні часи були. Ти не дивись так, не зиркай, то я лише здаюсь такою, я ж феміністка зі стажем. Сімону де Бовуар із запоєм прочитала ще в дитсадочку після того, як один п’ятирічний мудило в мене ляльку поцупив. А зараз він на вокзалі працює, і професія його називається "принеси-подай-пішов-нах-не-заважай". Так що я теоретично і практично підкована. Життя забиває в гівно всіх охочих, – запам’ятай це, ісихасте». І вона зробила ще одну затяжку, зімнула недопалок, хильнула. «Ну? Що скажеш?». «Власне, я тут в метафізичних пошуках, тобто винюхував де краще відлити, надзюркав у ліфті маленький Байкал, але утримай свій гнів! Не все так просто». «Егеж, загадив єдине пристойне місце в будинку, де ще не писалися слова на Х і Б і не все так просто?". «Ти не розумієш! Я ж молився! Я вперше за десять років молився! Невже настав і мій час побачити рай?». «От бовдур. Ти думаєш я не пробувала? Ти думаєш в мене відібрали іграшку і тим все закінчилось? Фемінізм не має одних лише психоаналітичних підвалин». «Так я ж не сперечаюсь. А моя молитва... я навіть не знаю, до кого вона звернена!". «Йолоп! Мені дванадцять! Ти тут розсівся і ноги розставив! Думаєш, що наявність в тебе члена автоматично означає домінування?». «Та щоб тебе..! Я котиків не пощу і восени з листям не фоткаюсь. Тому мені час відкланятися». «Я жартую. Посидь ще. Маячня все! Це суспільство не варте наших ідеологічних розборок. Як сказано у Письмі від новітніх пророків; "і хай буде член до вагіни і вагіна до члена". Я швидко намагався встановити точні координати процитованих слів. Марно. Вона: «Бєломорчіка ізволітє? Ну, не ображай господиню». «Дякую». Взяв дві папіроски: одну в зуби іншу за вухо. Стареньким зіппо вона освітила сутінкову кухню. «Так і живу. Я - Ганна». «І все? Досить не очікувано. Я сподівався на щось більш екстравагантне (збив попіл) типу Аглафіра, або Роксоляна. «Ганна, – затяжка, дим у писок, збитий попіл, – х*йове життя. Так воно ніби і не х*йово: сидимо, п’ємо ром, куримо папіроски, такі собі світські бесіди про те, про се. Мене не тіпає від слова ісихазм, тебе - від де Бовуар, а життя як було падлюкою, так і залишиться нею. І все це зовсім не тому, що я постаріла в дванадцять і маю родичів з баблом, ще й така вся із себе, як не від світу цього. Тут дещо інше». «Я не випадково до тебе зарулив. У вікно видно, як ти метеликами жонглювала. Я одразу збагнув, що ти особлива». «Хобі. Сігал навчив. Друже, хильни добряче та вали з миром». Вона поклала свою руку на мою. Я ніколи не страждав на видіння, а тут мене пройняло. Максимальні прокручування плівки то вперед, то назад, абсолютне відчуття реальності, наповнений і спорожнілий сечовий міхур, наявність та відсутність зморшок, щастя, я старішав і молодшав, мов Бенджамін Баттон, я бачив живими своїх близьких і бачив їх в домовинах, я сміявся і ридав, кінчав і кохав. Вона відпустила... мене знудило кров’ю. «Хай тобі, алкашня! Про Паламу потім. Дозволяю проспатись в залі». Ганна довела до розкладного дивану. Уві сні мене заливало потом. Таке враження, що обкурювали якимись травами. На ранок я прокинувся голим. «Я випрала твій одяг, ти впрів, як сука, змокрів, наче слониха під час менструації». «Йопсель, геть нічого не пам'ятаю». «Акиндін?». «Тріади». «Бач, ти цілком адекватний. На, ось мої колготки, вони безрозмірні, не соромся». Я вдягнувся. Діторобний орган красиво і колоритно випирав, як у артиста балету, ще й вранішня ерекція замучила. «Норма. Я і не таке бачила. Закурюй». Традиційно "Біломор" і зіппо. «А тепер я, з твого дозволу, заспіваю мантри Далай Лами. Це моя стандартна вранішня процедура. Якщо хочеш – можеш приєднатися». І я подумав, наскільки ж вона дивовижна людина, раз у ній уживається одночасно прихильність до homo sapiens, лояльність до penis erectus, і вічні цінності нірванізованого світу! Та від пропозиції повідтворювати різні гортанні звуки під заспокійливо-вколисувальну музичку відмовився. Натомість пішов вивчати вміст чарівної білої шафи, яка чомусь у неї знайшла приют на коридорі. А там був справжнісінький рай для тих, хто любить простір. Відполіровані до блиску полички і лиш один шматок сала, на якому сиділа миша і зиркала на мене чорними ґудзиками на морді. Я, дебіл з дебілів, вирішив зробити приємність своїй ґаздині, яка так до мене добре поставилась, і захотів зігнати те хвостате створіння геть з продукту. Сіра паскуда виявилась не із сикливих і одразу ж вхопила мене за палець лівої руки. Від несподіванки я заверещав, як недорізане порося. Дівчатко одразу ж полишило гугнявити різну далайламську фіговіну і прискакало до мене. Побачивши, як я трясу рукою, намагаючись скинути мишу з себе коханого, вона взялась за голову і постаріла ще більше. «Що ти робиш? Це не те, що ти думаєш!» - закричала вона. «А що?» - наївно запитав я. «А от що!» - прошипіла дівка і загнала мені правий крос в щелепу. І то так, що я впав і моментально перенісся кудись не туди, де я був. Найперше я впав на спину і розплющив широко очі. І побачи я небо. І небо було в цятках. І цятки перетворювалися на ворон, які гадили мені на голову, а я думав, що то дощ паде. І заліплював мені цей дощ рот наглухо так, що не міг я навіть писнути, як та миша, котра мене вкусила за палець. Але це було не найгірше. До мене прийшли три жінки у верегах з веретами на головах і вервицями у руках. Я не знав їх, але вони знали мене і хотіли знати ще і ще. Вони роздягли мене, одна сіла на очі, друга на геніталії, які від одного тільки їх погляду всохли, як позаторішній корінь женьшеню на повітрі, а третя на коліна. Вони співали шумерських пісень і гладили себе по руках. А я думав, коли ж нарешті прийде до мене моя свідомість? А вона десь загуляла, як на зло. І тут прийшов він. Його велична і чорнушка постать вселяла жах. В нього на чолі було написано, що він – Харон. Цар давньогрецької переправи на той світ підійшов вальяжно до мене. Три жінки одразу встали, а мені стало холодно, позаяк я був повністю нагий. І тут він гучним і… писклявим таким голосом промовив: «Гони бабло!». Ну ви подивіться на мене? Я голий лежу на землі! Звідки у мене гроші? Харон так і не зрозумів, що нічого він від мене не дочекається, а тому тупцяв на місці десь зо півгодини. А потім підняв мене з підлоги, закинув на плече і посадив у човен. «Все одно я повинен доставити тебе за місцем призначення. Ти вже вибачай». І я зрозумів, що подорож моя тільки починається.
ID:
535609
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2014 18:50:23
© дата внесення змiн: 08.11.2014 18:54:40
автор: Про Гон
Вкажіть причину вашої скарги
|
