Край дороги похилилась в зажурі калина,
Закохалася в поета молода дівчина.
Закохалась в щирі вірші і слова красиві,
Дзвінкий голос, гарну мову, очі незрадливі.
Кожен ранок, кожен вечір про поета мріє...
Від шаленого кохання серденько аж мліє.
Заспіває соловейко весело в садочку,
Одіває дівчинонька вишиту сорочку,
І біжить вже по стежині в зелену діброву,
Де почує любі вірші, гарну рідну мову.
Вона лине мов пташина до весни, до сонця,
Повертається – лиш вечір загляне в віконце.
Йде, в думках Його цілує, пригорта до серця,
А в очах бринять сльозинки наче два озерцях.
Мило-любо так на серці…, а в душі тривога...
Чи її оця стежина, до щастя дорога…?
Чи для неї пише вірші і пісні співає?
А чи іншу десь красуню серцем вже кохає?
Сонце сходить ген за обрій, небо багряніє,
А над лісом густа хмара на очах чорніє...
А над ранок грім ударив, небо розступилось,
І водою мов сльозами на землю полилось.
Нашептали, що поет вже сватів засилає
До дівчини, що за лугом сама проживає.
Ця дівчина не красуня, проте чарівниця,
І від чар її врятує лиш свята водиця.
А ще щире незрадливе і любляче серце.
Той, хто воду відшукає в чарівнім озерці.
Зажурилася красуня і давай збиратись,
Бо кохала вона щиро , їй і рятувати…
Тільки вийшла на дорогу – їй поет стрічає
Зазирає в сині очі, й стиха промовляє:
«Як тоді тебе я вперше у гаю побачив -
Зрозумів, що мою долю Бог вже передбачив.
Не дарма з тобою стрілись, серцю не накажеш,
І з нелюбою надовго доленьку не зв’яжеш…
Лиш для тебе свої вірші і пісні складаю,
Лиш з тобою хочу бути, серденьком палаю!
Ти пробач, моя кохана, за усі ці муки,
Вже ніколи поміж нами не буде розлуки»
На подвір’ї, коло хати цвіт вже на калині,
Дарував безмежне щастя молодій дівчині.
Дарував любов і ласку поет наймиліший,
Чоловіком став для неї - в світі найріднішим!
