Намисто від зайчика
Казка
У гущавині прадавнього лісу, в глибокій норі, захованій від чужого погляду під розлогим корінням кремезного дуба, оселилася молода зайчиха. Прокидалася вона з першими промінчиками сонечка і цілісінькими днями бігала по лісу, шукаючи, чим прогодуватися. То корінця якого корисного серед густої травички відшукає, то знайде соковитий бур’янець, а то й поласує молодими бруньками чи гілочками. А бувало, забіжить до когось на город та й назбирає собі солодкої моркви чи свіжих капустяних листочків.
Добре було зайчисі влітку – їжі вдосталь, сонечко пригріває. Та коли прийшла зима, важко стало вухатій здобувати собі харчі, а в своїй нірці їй було незатишно та самотньо. Довгими зимовими ночами зайчиха часто згадувала, як добре їй колись жилося з мамою, татком, братиками та сестричками у великій та дружній заячій родині. І сіромаха мріяла про власну, таку ж велику дружну й веселу, заячу сім’ю. Хотілося їй, щоб у її домівці попискували зайченята, а поруч із нею був хоробрий велетень-заєць, який міг би захистити всю родину від хитрої рудої лиски та хижого голодного вовка. Так і перезимувала вона свою першу холодну зиму – у спогадах та мріях.
А навесні знайшла собі зайчиха пару. І з’явилися у зайчихи нові турботи: добре розчистити нірку, облаштувати тепленьке та зручне кубельце для майбутніх діточок, ретельно вистелити його своїм м’якеньким пухом. І ось у молодої пари сірих вуханів народилися маленькі дитинчата.
Малюки були жваві, добре ссали мамине молочко. А як трішечки підросли, почали радісно стрибати і гратися серед зеленого різнотрав’я та яскравих запашних квітів. Малеча зранку до вечора весело бавилась на цьому різнобарвному килимку під наглядом турботливих батьків. А зголоднівши та відчувши спрагу, жувала травицю, корінці й запивала усе те чистою солодкуватою росою. Лише одне зайченятко не веселилося й не гралося з іншими, бо було найменшим, кволим та слабким. Воно весь час або ховалось у нірці, або сиділо на галявині, вигріваючись на сонечку.
Мама-зайчиха не могла натішитися своїми дитинчатами. Так лагідно на них дивилася, так старанно піклувалася про кожного. Вона була такою щасливою! Її мрія здійснилася – тепер у неї є власна велика родина. Та боляче стискалося її турботливе заяче сердечко, коли думала про найменшенького. І тоді ще більше любові та ласки намагалася вухата дати своєму хворому малюкові.
Одного разу, коли день був особливо теплий та сонячний, а на небі, мов білі кораблики по синьому морю, гойдалися пухнасті хмаринки, зайчиха вивела своїх дитинчат попастися на луку. Шлях до луки виявився нелегким, йти туди довелося довго. Зайченята швидко й радісно бігли за матусею. На них там чекали нові пригоди та враження. Коли сім’я дісталася луки, вухата помітила, що найменшого зайченяти немає. Воно відстало від інших. На пошуки маляти вирушив тато-заєць. Допоки сонце не сховалося за обрій, шукав татусь заїньку в лісі та на луці, але повернувся до хатки сам. Аж до самісінького ранку проплакала мама-зайчиха за малюком. З її круглих наляканих оченят-озерець котились гіркі сльозинки. Зайці теж уміють плакати й горювати.
А маленький заїнька у цей час був зовсім самісінький і безпорадний. У лісових чагарях він потрапив у мисливське сильце. Вибратись із нього самотужки сіромаха не зміг і чекав, що незабаром прибіжить його сильний тато і врятує з пастки. Уже й сонечко сіло за видноколо, і ліс наповнився нічними шерехами та шипінням, а татко все не з’являвся. Лячно було зайчику. Тоді він вирішив заплющити очі, щоб не бачити темряви. Малюк примостив довгі вушка на м’якенькому вогкому мосі й заснув.
Вранці маленького сіромаху розбудив пташиний щебет – це зграйка чубатих одудів прилетіла поласувати комахами під низеньким деревцем ліщини. Зайчику теж захотілось їсти. Він пригадав, який приємний запах мало мамине молочко. Воно було таке запашне і найсмачніше у світі. Але мами поруч не виявилося. Маля потягнулося до гілочок ліщини, та біль у лапці й сильце не давали зрушити з місця. Тоді зайченятко стало відкушувати вершечки з гіркої осоки. Це була єдина їжа, яку міг зараз роздобути сіренький. Зайчик кволо жував жорстку траву і думав про маму, тата, своїх братиків та сестричок. Де вони? Що роблять? Чи сплять іще у хатці чи, смачно поснідавши, граються й ніжаться у травичці на сонечку?
Раптом заїнька почув чиїсь незнайомі важкі кроки та відчув чужий, невідомий йому запах. Сіромаха перестав жувати осоку й принишк, пильно вдивляючись у гущавину лісу. І тут він уперше у житті побачив людину.
– Мама завжди говорила, що від людини походить небезпека, і вчила нас утікати від неї якнайдалі. Та як тут утечеш із сильця?, – журився зайчик.
Людина наближалася. І заїнька злякався ще більше. Він почав смикатися у сильці, намагаючись вирватись із нього та втекти, але у сіромах знову нічого не вийшло. Малюк плакав і кричав від болю, страху й безвиході.
– Дурненький, не бійся. Я не завдам тобі шкоди, – мовила людина, нахилилася до зайчика й лагідно ледь торкнулася його гладеньких довгих вушок. – Я допоможу тобі.
Від того ласкавого доторку, від тих теплих, ніжних, турботливих рук маленький заспокоївся і довірився людині.
Тією людиною була Одарка, яка прийшла до лісу нарвати ожини. Жила вона у селі, що виходило з одного боку до річки, а з іншого – до лісу. Односельці любили й поважали жінку за її щирість, чуйність, готовність допомогти іншому.
Одарка вивільнила зайченятко з сильця, посадила маленького вуханя до плетеного кошика, накрила полотняним рушничком, міцно притисла знахідку до грудей і швидкою ходою рушила з лісу до своєї хати. Вдома жінка обробила зайченяті рану, перебинтувала ушкоджену лапку, напоїла молоком, дала морквинку й віднесла у кошику до повітки. Зайчик тихенько сидів у кошику, похрумуючи солодкою соковитою морквинкою, і вкотре згадував свою матусеньку. Пізніше Одарка пригостила малечу свіжим сінцем.
Увечері після дитячих розваг додому повернулася Одарчина дочка Христина. Побачивши зайчика, дівчинка дуже зраділа. Але мама строго пояснила, що то не забавка, а жива істота, про яку потрібно піклуватись. Христинка погодилась із нею та взялася доглядати за тваринкою. Так і залишився вухань жити у їхній хаті. Зайчика добре доглядали: годували, лікували, випускали попастися та погратися у дворі. Христинка дуже полюбила заїньку і турботливо піклувалася про вуханя.
Зайчик видужав, зміцнів і підріс. Одарка вирішила, що настав час повертатися вуханю до рідної домівки – лісу. І ось одного вечора, коли Христинка вже солодко й міцно спала, жінка крадькома віднесла зайчика до лісу й випустила на волю.
– Біжи, маленький, це твоя домівка. Шукай своїх родичів.
Вранці, коли Христинка прокинулась, вона одразу ж побігла до повітки – погодувати малечу. Але зайчика там не було. Дівчинка запитала у матусі, чи не знає та, куди подівся зайчик.
– Напевне, до лісу побіг. Там його дім, рідня. Нехай біжить. Там, удома, йому краще буде, – відповіла Одарка доні.
– Так, мамо, нехай. Але ж я без нього сумуватиму…
Христинка й справді дуже сумувала за зайчиком. І вухань, повернувшись до лісу, не забув ні Христинку, ні Одарку. Він відшукав свою заячу родину й розповів зайцям про свою пригоду та людську доброту.
– Люди теж, виявляється, добрими бувають, – мовила до чоловіка-зайця зайчиха. – Треба якось цім добрим людям за врятоване життя нашого синочка віддячити.
– Треба, – погодився тато-заєць.
З того дня зайчиха щоранку, ще вдосвіта, приносила й клала на Одарчин поріг щедрі подарунки для неї та її доньки. То були дари лісу. Зайчиха то стиглу ягідку чорниці чи ожини залишить, то грибочок, то кетяг червоної калини чи горобини. Так вона намагалася віддячити Одарці за врятоване життя свого малюка.
А дівчинка сподівалася, що вухань повернеться до них чи хоча б забіжить на гостину до їхньої хати. Дуже вже вона за ним скучила. Христина навіть почала раніше прокидатися, щоб побачити, як зайчик ті подарунки на їхній поріг кладе. І одного ранку дівчинка таки вгледіла, як сірий вухань біжить від їхнього дому до лісу. І знайшла на порозі черговий подаруночок. Христина щодуху помчала до матусі поділитись своєю радісною новиною:
– Матусенько, я його сьогодні бачила! Бачила нашого заїньку! Дивись, він приніс нам ягідку суниці!
Одарка розуміла, що то приходить і залишає подарунки не той заїнька, якого вона знайшла у лісі, виходила й випустила на волю, а його мама-зайчиха. Але вона не сказала про це Христині, а сплела із дарунків зайчихи доньці намисто. Нанизала на міцну нитку ягідки калини, горобини, ожини та суниці. Не забула й про грибочки. Гарне вийшло намисто!
– Христинці сподобається, – подумала Одарка, проколюючи голкою останню ягідку. І зав’язала кінці нитки подвійним вузликом – щоб не розсипалося.
Рано вранці жінка нагукала доню, витягла з кошика намисто й віддала Христинці.
– Тримай, донечко. Це тобі сьогодні зранку зайчик передав. Носи на здоров’я та втіху.
Дівчинка дуже зраділа тому подарункові. Вона тішилась ним, перебирала лісові дари – намистинки й залюбки носила до різного одягу. Подружки розпитували її, звідки у неї це намисто. І Христинка радо ділилася з ними історією про врятованого мамою у лісі зайчика та його вдячність. Дехто з дітей не вірив дівчинці й відкрито кепкував з неї.
Якось діти у гурті гралися біля двору старенької Микитихи в піжмурки. Христинка була у намисті. Зненацька до неї підскочив Сергійко і боляче смикнув за кіски. Дівчинка не заплакала, не закричала. Вона знала, що хлопчина має в селі славу бешкетника й забіяки. А тому мовчки стерпіла, щоб уникнути сварки. Та Сергійко не збирався відступати.
– Чуєш, Христе, а що це в тебе за намисто таке? Мо, з коштовного каміння? Де й за скільки ти його придбала?, – зле розсміявся хлопчина й хутко торгнув її за намисто.
Христинка розуміла, що він просто так не відчепиться і стримано відповіла:
– Я його не купила. Це мені зайчик з лісу передав. Від зайчика воно. Не з коштовного каміння, ні. Але це дорогий моєму серцю подарунок.
– То хай твій довговухий і мені у лісі назбирає білих грибів, та повен кошик, не менше, якщо він такий спритний та розумний, – сміючись мовив задерикуватий хлопчисько.
– А він таким черствим та безсердечним людям, як ти, грибів не носить. Щоб отримати подарунок від зайчика, треба мати добре серце й бути людяним, – відказала Христинка й поправила на собі намисто. – Спочатку зроби щось хороше для когось сам, а вже потім чекай на щось хороше від інших. Добром за добро віддячують.
Надія Пашутинська
ID:
1036959
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 03.04.2025 21:43:03
© дата внесення змiн: 03.04.2025 22:46:29
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|
