Таночок для Слимачка
Казка
Серед тінистого лісу, в хащах густої соковитої трави жила собі на світі Гусеничка. Була вона така непримітна та неприваблива зовні, що її ніхто не помічав і не хотів із нею дружити. А дехто з лісових мешканців узагалі гидував Гусеничкою. Навіть голодні пташки пролітали повз неї, не вважаючи її за їстівне створіння.
Отак і повзала собі поволі та Гусениця з одного листочка на інший, з однієї травинки до іншої. Поспішати їй було нікуди, та й ні до кого. Ніхто й ніде на Гусеничку не чекав. Не мала вона ані друзів, ані ворогів. Та й звідки їм було узятися, якщо жодна жива душа в лісі з нею не розмовляла? Усі довкола вважали Гусеницю нікчемою. Але Гусеничка на те не зважала. Бідолаха однаково раділа і теплому дню, і яскравому сонечку, і хмаринці на небі, і рясному холодному дощику. З однаковим захопленням милувалася комашина і розкішною трояндою, і скромною ромашкою, і дикою конюшиною, і звичайним реп’яшком. Усе довкола здавалося Гусеничці таким гарним та милим. Усі їй подобалися, але вона сама не подобалась нікому. Лісові мешканці або зовсім не помічали, або ображали бідолашну комашинку.
Равлики зазвичай мовчки проповзали повз, нібито її й не існує на цьому світі, Павучки швидко втікали від Гусенички. А Жабка якось із цікавості лизнула її своїм довгим язиком, сказала: «Бре-ке-ке, яке бридке!», – й стрибнула в калюжу.
Від такого ставлення до неї вирішила Гусеничка сховатись у кокон. Вона все тягнула й тягнула тоненьку ниточку та усе глибше й щільніше замотувалась у той кокон, щоб не чути, як погано говорять про неї оточуючі. Довго просиділа так Гусеничка, ховаючись подалі від колючих поглядів та образливих слів лісових мешканців. Її м’яке блідо-зелене тільце поступово почало обростати твердими лусочками і перетворюватись на міцний захисний панцир. Великий листочок реп’яшка надійно вкривав мовчазну Лялечку від зайвих очей. Тут їй було спокійно та затишно, й вона задрімала.
Хтозна, скільки часу минуло у тій дрімоті. Та одного дня Лялечка відчула, що страшенно скучила за сонечком, дощиком і запахом квітів. Тоді вона вирішила тільки на хвилиночку вилізти зі свого сховку, щоб хоч поглянути на ту довколишню красу. Лялечка почала вибиратися з кокона, намотуючи свою шовкову ниточку на листочок серпорізу, що ріс поруч. І тут вона почула, що до неї хтось вітається. Лялечка аж завмерла біля своєї ниточки.
– Здрастуй, Гусеничко, – це звертався до неї Слимачок. – Я довго шукав тебе і нарешті знайшов! Я розпитував у різних комашок, але ніхто не знав, куди ти поділася. Виходь зі свого кокона. Будемо дружити та разом подорожувати світом.
– Ти шукав мене?
– Так.
– І хочеш зі мною дружити? З такою бридкою потворою?
– Ти не бридка й не потворна. Ти прекрасна! Ти вмієш розгледіти красу там, де її ніхто не бачить. Я давно хотів запропонувати свою дружбу та все ніяк не наважувався. Будьмо ж друзями, Гусеничко!
Вона була зачарована. Їй уперше в житті сказали комплімент і запропонували дружбу. Комашина ледь помітно усміхнулася, розпрямила спинку й стала по стеблинці спускатися до Слимачка. Від теплого слова Слимачка у Лялечки почали прорізатися на спинці та розправлятися великі прозорі крильця, поступово набуваючи темно-оксамитового забарвлення. Коли комашина спустилася до Слимачка, вона вже була зовсім іншою. Добре слово, ненав’язлива підтримка друга з непомітної блідої Гусенички-Лялечки перетворили її на дивовижної краси метелика. За спиною у неї з’явились яскраві та сильні крила. Вона стала Метеликом.
Комашина уважно та вдячно дивилася на Слимачка. Він був чимось трішечки схожий на неї саму, колишню, але здавався їй таким красивим! Її очі блищали, а сама вона аж світилася від щастя. Слимачок узяв Метелика за руку, і вони удвох вирушили в цікаву подорож: пізнавати світ. З того дня друзі ніколи не розлучалися. Якщо яскравий Метелик пурхає над квіткою чи сидить на зеленому листочку, значить, десь там поряд, у густій траві, і Слимачок є. Всі лісові мешканці були вражені цим чарівним перетворенням Гусенички на Метелика, але причини такого переродження не розуміли. Лише Слимачок та Метелик знали таємницю того казкового перетворення.
– Ось на що здатні щире тепле слово та звичайна дружня підтримка! Від них у кого завгодно можуть вирости крила, – проказав Слимачок і весело підморгнув своїй новій подрузі.
Метелик у відповідь вдячно затріпотів великими міцними крильцями – і лісові мешканці, облишивши всі свої найважливіші справи, зачаровано задивилися на те оксамитове диво.
– А й дійсно, добре слово дива робить, – подумала Жабка, яка колись образила Гусеничку. – Пробач мені, Метелику, що скривдила тебе та завдала болю своїми жорстокими словами. Я все зрозуміла. Так чинити не можна. Більше ніколи не скажу нікому лихого слова, – промовила вона.
– Дякую тобі, Жабко, – відповів на те Метелик.
– За що ж ти мені дякуєш?, – здивувалася Жабка. – За те що я ображала тебе?
– Ні, не за те. Дякую, що пробачення попросила, – мовив Метелик і закружляв у веселому танку.
Цей прекрасний таночок Метелик виконував для свого єдиного справжнього товариша – Слимачка. І всі лісові мешканці щиро раділи за друзів.
– Не важливо, який ти зовні, важливо, який ти всередині, що ти можеш дати іншим, – підсумував Павучок.
І ті, хто був поруч, погодились із ним. Вони також зрозуміли свою помилку.
Надія Пашутинська
ID:
1037020
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш ТЕМАТИКА: Вірші для дітей дата надходження: 04.04.2025 21:55:13
© дата внесення змiн: 04.04.2025 21:56:15
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|