Коли нас темінь всюди огортає,
Тримає в тісноті своєї сітки,
Наш зір кінця путі не досягає
І не питаєм: А що там? – як дітки.
Лиш хай хто світло у путі розгнітить
І зір наш ширший виднокруг здобуде –
Поза тим місцем, що вогонь освітить,
Безодня темноти ще більша буде.
Так само, разом з світлом знань здобутих
Круг наших бачень ширшим може бути,
Та непроглядність мороку зростає...
І стане те, що бачимо, нікчемним
Перед незнаним, таємничим, темним,
Що морок вічний заздрісно ховає.
Adam Asnyk
Gdy nas ciemności otaczają wszędzie,
W swej zacieśnionej zatrzymując sieci,
Wzrok nasz nie sięga za drogi krawędzie
I nie pytamy: Co za nią? jak dzieci.
Lecz niech kto światło na drodze roznieci -
To, choć wzrok szerszy widnokrąg posiędzie,
Dokoła miejsca, które blask oświeci,
Otchłań ciemności jeszcze większą będzie.
Wraz z blaskiem wiedzy zdobytej płomienia,
W miarę, jak widzeń krąg się rozprzestrzenia,
Wciąż obszar mroków nieprzebytych rośnie...
I to, co dostrzec możemy, jest niczym
Przed tym nieznanym, skrytym, tajemniczym,
Co nam mrok wieczny zasłania zazdrośnie.
