|
Наталія Родіна-Мухіна. Казки
Був собі на світі заяць. І майже всі думали, що він зветься Фофою. Насправді його звали Вова. Річ була у тому, що між передніми зубенятами в нього була щілинка. От вона й відрізняла Вову від усіх лісових зайців.
- Дозфольте рекомендуфатися, - промовляв він, витягуючи лапку для знайомства,- мене зфати Фофа.
Повітря з шелестом виривалося крізь щілинку, ніжно лоскотало Фофин ніс і легко похитувало вуса.
Мав Фофа найближчу товаришку – придорожну квітку Волошку, що звалася Василинка. Щоранку Фофа навідувався до Василинки і поливав її з маленької блакітної лійки.
- Доброго ранку, Вова! – радісно дзенькала Василинка, здаля запримітивши пухнастого товариша.
- Доброго ранку, Фасилинка! Як проминула ніч? – питав Фофа, щулячись від ранішньої прохолоди.
-Ніч була чудова! Зірки, як ніколи, були яскраві, а Місяць знову грався в хованки з нічними хмарками! А що новенького у лісі?
- Нові Сонячні Зайці! Я прихопив двійко із собою, зачерпнув з Джерельця. Дивись! – Фофа підніс лїєчку ближче голівки Василинки. Там, усередині, весело плескала джерельна вода, а в ній одне за одним ганялися Сонячні Зайчиська.
Василинка радісно зашелестіла листячком.
- Доброго ранку усім зайцям, що прийшли мене відвідати!
-Заспівай-но мені свою улюблену пісеньку, Фасилинко! – просив Фофа, зручно влаштовуючись поруч на м`якій травичці. Василина піднімала голівку, витягувалася в струнку, і блакить її очей зливалася з глибінню неба. Луг, поле і ліс стихали. Всі слухали:
Не зсунутись крихІтці,
Синьоокій квітці,
Я для всіх потреба,
Бо тримаю небо.
Фофа слухав і міркував:
- Мабуть, це напрчуд відповідально й дуже важко утримувати одній таке неосяжне небо. Яка ж чудова у мене подруга!
Навесні, Влітку та Восени, при ясній погоді чи в сльоту, щодня приходив Фофа до Василинки. То ж бо Вона була звичайною польовою квіткою, а квіти, на жаль, стоять непорушно. Але ЦЕ не головне..
Весною в яскраво-зеленій і соковитій траві Фофі було легко сховатися від сторонніх очей. Та літне гаряче Сонце обпалювало траву, і вона схилялася ближче до Землі, жадаючі прохолоди і схованки від палкого проміння. Фофі варто немалих зусиль добігти з Лісу до Краю дороги, не розіллявши дорогоцінної Води, а головне – не стати чиєю-небудь легкою здобиччю. Фофа ризикував. Але що не зробиш заради Друга?
Влітку Василинка чхала від пилюки, що підіймалася з-під колес машин. А Восени, коли путівець розбухав від дощів, вона нерідко стояла мокра і дрижжала від холоду. Тому й завжди була рада Товаришеві й ласкавим джерельним струмочкам, що дзюркотіли з Фофиної лійки.
Проїжджаючі частенько бачили Зайця на краю дороги, не розуміючі, що може робити тут сіра полохлива тваринка. Звідки ж їм було знати, хто це!
Та приходив час перших приморозків. Рано ставало зовсім зимно. І тоді Фофа з`являвся до Василинки з череп`яним горшичком, обережно викопував квітку і ніс до Лісової Хатинки. Там він ставив горшечок на вікно. Василинці було тепло й затишно, тому й не треба було весь зимовий час ховатися в Землі, чекаючі, коли весняне Проміння попробуджує Траву, Дерева й Квіти. Адже в неї був такий ДРУГ!
Довгими зимовими вечорами друзі розмовляли... розмовляли...розмовляли... І ніяк не могли наговоритися. Взимку Фофа скидав сірий кожушок і ставав білим та пухнастим, наче Сніг за вікном, тому він вибігав з хатки в пошуках їжи. І завжди, повертаючись, приносив з собою трохи Снігу, вкладав його на землю у Василинчин горшик. Поступово Сніг розтавав, перетворювався на воду. Вона була, як лід.. Василинка здригалася, відчувши її торкання до корінців, починала змахувати листячком, наче крильцями, і здавалося, що вона ось-ось злетить. То було зворушливим і кумедним. Друзі весело сміялися. В теплій Фофиній домівці Василинка не могла застудитися, як інші квіти, що знали Сніг, і що Сніг – та сама Вода.
- Зимовий фаріант Дощу, - вимовляв Фофа.
Так минала Зима. Поверталась на Землю Весна, про наступ якої раніш за всіх довідувалися птахи.
І ось тоді Фофа обережно брав горшик, в якому весь зимовий час проводила Василинка, і знову відносив на край дороги. Там він висаджував Квітку в Землю.
Навіщо? Навіщо... Вони ж бо були друзі і, якщо у Василини був такий незвичайний товариш, і вона також була незвичайною придоріжною Квіткою, Фофа міг тримати її поруч із собою протягом цілого року, дбати про неї, поливати, пушити Землю, вмивати з лійки й не ходити так далеко, піддаватися на небезпеку!
Так, так, він міг. Але ж, Щовесни сторожко ніс горшичок через Ліс і Поле, й висаджував Василинку на Краю Дороги, де Влітку вона чхала від пилюки, а Восени – страждала від холоду і негоди.
Річ у тому, що там, на краю Дороги, була Василинчина БАТЬКІВЩИНА.
ID:
330988
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 17.04.2012 15:01:44
© дата внесення змiн: 20.04.2012 21:23:18
автор: Борисовна
Вкажіть причину вашої скарги
|
