ПЦ12
Шановний читачу. Перед Вами переклад листа В.С. Стуса до 1-го секретаря ЦК КП УРСР.
Уважаемый читатель. Перед Вами – перевод письма В.С. Стуса к 1-му секретарю ЦК КП УССР.
Перевод – поабзацный. Сначала – оригинал, непосредственно ниже – курсивом – перевод. В [квадратных скобках> – примечания, сделанные переводчиком.
ДО П. Ю. ШЕЛЕСТА
П. Е. Шелесту
[В приложении приведён перечень большинства упоминаемых лиц (здесь и далее – прим. пер.)>
Шановний Петре Юхимовичу!
Уважаемый Пётр Ефимович!
На першого листа ви мені не відповіли. Ви користаєтесь правом сильного, яке ніби знімає з ужитку людську неввічливість. Будучи представниками народовладдя, ви поневажаєте думкою народу. Для вас не обов'язково відповідати ні рядовим людям, ні особам з депутатськими мандатами, чи винахідникам із світовими іменами. Влада народу зважає тільки на народ, а не на окремих людей. З свого боку я відмовляюсь від права слабкого і не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть організована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, не вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.
На первое письмо Вы мне не ответили. Вы пользуетесь правом сильного, которое как бы исключает из употребления человеческую невежливость. Будучи представителями народовластия, вы пренебрегаете мнением народа. Вам не обязательно отвечать ни рядовым людям, ни лицам с депутатскими мандатами, или изобретателям с мировыми именами. Власть народа считается только с народом, а не с отдельными людьми. Со своей стороны, я отказываюсь от права слабого и ничего не прошу. Я не хочу обижать себя, чувствуя собственную слабость только потому, что за моей спиной не стоит организованная сила, что я вынужден быть вашим послушным исполнителем. В конце концов, вы обещаете народу пришествие коммунизма и, верно, не считаете, что это будет царство послушных роботов.
Я не робот. Я знаю, що право мислити і вільно висловлювати свої думки — це біологічна здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатичне схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.
Я не робот. Я знаю, что право мыслить и свободно выражать свои мысли – это биологическая способность, которая не может контролироваться и ограничиваться какими-либо указами. Это моё биологическое право, и оно не определяется площадью кресла, которое занимает каждый из нас. Это право я почти полностью отдал в ваши руки, оставив себе высшее право — экстатично одобрять всё, что выходит из мудрой головы заштатных гениев.
Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали у мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому і в жовтні 1917 р., ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково і мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т. д. я ще до народження "передав" вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснуте до одної-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки. Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам'ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов'язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.
Как член общества, я отдал вам в пожизненное пользование собственное право самостоятельно определять свою жизнь. В конце концов вы добровольно его забрали у меня, ссылаясь на единодушие предков, которые, не жалея ничего, завоёвывали власть одному человеку. Они не знали, что диктатура пролетариата может стать чьей-то персональной пенсией, что вековой деспотизм, сокрушённый в феврале и в октябре 1917 г., ещё горько посмеётся над победителями. Итак, ваша власть складывается из миллионов обкорнанных человеческих воль. Поэтому, как слуга народа, вы отчасти и мой слуга. Впрочем, я скажу иначе: вы мой должник. Право выбирать себе самому образ жизни, будущее и т.д. я ещё до рождения "передал" вам, уповая, что вы не будете этим злоупотреблять, что затиснутое в одну-единственную черепную коробку мышление народа принесёт добрые плоды. Вы понимаете, что, возвращая себе своё же право мыслить, я не совершаю государственного преступления. Помните, что, живя в одном обществе, мы обязаны друг другу: я питаюсь вашей гениальностью, вы же пользуетесь моей волей, моей свободой, моими правами и, наконец, моим подчинением.
Отож, я не робот. І коли, може, я висловлюватиму вам деякі думки, за які нині судять людей, ви мусите тільки пишатися з того, що виховали таку зміну, яку не спиняє нічого від додержання власної думки. Так само ви мусите пишатися з того, що виховали такий "ідеалізм", коли людина мало не пнеться, аби побачити небо, планомірно і пропорціонально поділене на квадрати. Причини такого ідеалізму я ще спробую з'ясувати.
Итак, я не робот. И когда я, может, буду высказывать вам некоторые мысли, за которые сейчас судят людей, вы должны только гордиться тем, что воспитали такую смену, которая, не смотря ни что, придерживается собственного мнения. Так же вы должны гордиться тем, что воспитали такой "идеализм", когда человек чуть ли не из кожи вон лезет, чтобы увидеть небо, планомерно и пропорционально разделённое на квадраты. Причины такого идеализма я попытаюсь прояснить.
* * *
Соціалізм за своєю природою виник з високого людського прагнення досягти власної свободи. Відтак, соціалізм як образ майбутнього, як ідеал суспільне забезпеченої людської волі мусив бути особливо дорогий народам таких країн як Росія — з її віковим деспотичним режимом. Згадаймо, що А. П. Чехов якось зізнався, що протягом всього життя звільнювався від психології раба, яка мало не закодована в спадковості російського підданого. Відома річ, що соціалізм мусив знищити, "розмити" цю столітню спадковість.
Социализм по своей природе возник из высокого человеческого стремления достичь собственной свободы. Следовательно, социализм как образ будущего, как идеал общественно обеспеченного человеческого волеизъявления, должен быть особенно дорог народам таких стран как Россия — с её вековым деспотическим режимом. Вспомним, как А. П. Чехов однажды признался, что в течение всей жизни освобождался от психологии раба, чуть ли не закодированной в наследственности российско-подданного. Не подлежит сомнению, что социализм должен был уничтожить, "размыть" эту вековую наследственность.
Диктатура пролетаріату, конче потрібна в часи повалення царату і зміцнення радянської влади, трималась на цій рабській психології, хай це і було усвідомлено як минуща необхідність. Як минуща необхідність у нас було збережено чимало з тих державно-організаційних структур, які був виробив царат, а нам — за браком часу — не було як створити чи виробити нові. Ми їх взяли напрокат, щоб згодом викинути. Але метал, з якого твориться держава, загусає дуже швидко, і все минуще знаходить тисячі ходів і виходів, аби перетворитись на вічне, стале, постійне.
Диктатура пролетариата, безусловно необходимая во времена свержения царизма и укрепления советской власти, держалась на этой рабской психологии, пусть это и было осознано, как временная необходимость. Как временная необходимость у нас было сохранено немало из тех государственно-организационных структур, которые были выработаны царизмом, а нам — за недостатком времени — не было возможности создать или выработать новые. Мы их взяли напрокат, чтобы потом выбросить. Но металл, из которого творится государство, загустевает очень быстро, и всё временное находит тысячи ходов и выходов, чтобы превратиться в постоянное, устойчивое, вечное.
У нас продовжили систему диктатури. Продовжили на невизначений час. Тим самим зберегли ту вимушену умовами людську неволю, з якою соціалізм мусить боротись, яку він мусить "зняти". Соціалізм за умови диктатури пролетаріату неможливий. Тому що поєднати найбільшу в світі індивідуальну свободу ("найдемократичніші свободи в світі") з умовами диктатури, як режиму військового,— значить поєднати крайнощі. В умовах Росії, країни, звиклої до класичного лицемірства, можна було, звичайно, зробити і це: забрати у народу всякі політичні свободи і твердити, переконувати, примушувати вірити в те, що наш народ користується найбільшою в світі свободою. Але це можливе тільки в Росії. Зрештою, значна частина населення вже давно відчуває на собі всі "переваги" сталого деспотизму.
У нас продлили систему диктатуры. Продлили на неопределённое время. Тем самым сохранили ту, вынужденную обстоятельствами, человеческую неволю, с которой социализм должен бороться, которую он должен "снять". Социализм при диктатуре пролетариата невозможен. Потому что соединить самую большую в мире индивидуальную свободу ("самые демократические свободы в мире") с условиями диктатуры, как режима военного – значит соединить крайности. В условиях России, страны, привыкшей к классическому лицемерию, можно было, конечно, сделать и это: забрать у народа всякие политические свободы и твердить, убеждать, заставлять верить в то, что наш народ пользуется самой большой в мире свободой. Но это возможно только в России. В конце концов, значительная часть населения уже давно ощущает на себе все "преимущества" устойчивого деспотизма.
Я переконаний, що продовжувати систему диктату — значить посилювати те, з чим соціалізм мусить вести непримиренну війну. Умови сталінської політики продукували слуг, а не синів, рабів, а не господарів своєї країни. Це продовжується і зараз. Людській свободі наступили на горло, возводячи це в вічну необхідність. Цим самим комунізм не наближається, а віддаляється, шлях до нього набирає катастрофічних форм. Теперішній "соціалізм" продукує лицемірство, брехню, підлість, безпринципність, нечесність і інші супутники рабства. Лицемірство возводиться в квадрат.
Я убеждён, что продолжать систему диктата – означает усиливать то, с чем социализм должен вести непримиримую войну. Условия сталинской политики производили слуг, а не сыновей, рабов, а не хозяев своей страны. Это продолжается и сейчас. Человеческой свободе наступили на горло, возводя это в вечную необходимость. Тем самым коммунизм не приближается, а удаляется, путь к нему приобретает катастрофические формы. Теперешний "социализм" продуцирует лицемерие, ложь, подлость, беспринципность, нечестность и другие спутники рабства. Лицемерие возводится в квадрат.
Ще дитиною, пухнучи з голоду в післявоєнні роки, я зобов'язаний був кричати: "Спасибо товаришу Сталину за наше счастливое детство". Це була перша суспільна травма. Ім'я ж наступних травм — мільйон. Уявіть собі вразливу душу радянського школяра, який протягом 10 років навчання мусить кількаразово здирати із себе шкіру. Сьогодні він приймає на віру те, від чого завтра відмовиться, точніше — що завтра проклене. Так сталося з поколінням мого віку. Великий вождь і вчитель виявився катом націй, державним злочинцем і, по суті, ворогом соціалізму. Скажете, що завдяки йому було піднесено наш промислово-економічний потенціал (у нас люблять наводити цифри і проценти). Відповім: Гітлер примусив німців зробити за семирічку не менше. Отож, це ще не заслуга перед соціалізмом. Інститутські педагоги, планомірно "повалюючи" культ Сталіна, повторювали в зворотному порядку те, що робили спроституйовані паризькі газетярі в перші часи "ста днів" Наполеона. Ці ментори-педагоги були такими ж, як ті газетярі, проститутками. Мені гірко це казати: педагог завжди є педагогом, і про найгіршого незручно казати лиху правду.
Ещё ребенком, пухнув от голода в послевоенные годы, я обязан был кричать: "Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство". Это была первая общественная травма. Имя следующих травм — миллион. Представьте себе уязвимую душу советского школьника, который в течение 10 лет обучения должен несколько раз сдирать с себя кожу. Сегодня он принимает на веру то, от чего завтра откажется, вернее, что завтра проклянёт. Так случилось с поколением моего возраста. Великий вождь и учитель оказался палачом наций, государственным преступником и, в сущности, врагом социализма. Скажете, что благодаря ему был поднят наш промышленно-экономический потенциал (у нас любят приводить цифры и проценты). Отвечу: Гитлер заставил немцев сделать за семилетку не меньше. То есть, это ещё не заслуга перед социализмом. Институтские педагоги, планомерно "свергая" культ Сталина, повторяли в обратном порядке то, что делали проституированные парижские газетчики в первое время "ста дней" Наполеона. Эти менторы-педагоги были такими же, как и газетчики, проститутками. Мне горько это говорить: педагог – всегда педагог, и даже о худшем неудобно говорить горькую правду.
Але гіркого аж надто багато. Ми пережили ганьбу "угорських подій". Ми пережили ганьбу, пов'язану із збагаченням марксизму Хрущовим. Пережили ганьбу його повалення. Лицемірство не припинилося. Воно продовжується далі.
Но горького слишком много. Мы пережили позор "венгерских событий"[Подавление народного выступления в Венгрии в 1956 г.>. Мы пережили позор, связанный с обогащением марксизма Хрущёвым. Пережили позор его свержения. Лицемерие не прекратилось. Оно продолжается дальше.
Так не може бути! Це або травмує віру, або призводить до тієї полегшеної віри, яка вже не є ніякою вірою, їй ім'я — безпринципність і невіра. Нігілізм — це те, до чого призвели ви, міняючи "Євангеліє", як рукавички. Нігілізм молоді — це ваше законне дітище. Ви прагнули спроституювати цю молодь — вона вам відповіла повною байдужістю й нігілізмом.
Так не может быть! Это либо травмирует веру, либо приводит к такой легковесной вере, которая уже не является никакой верой, имя ей — беспринципность и неверие. Нигилизм – это то, к чему привели вы, меняя "Евангелие", как перчатки. Нигилизм молодёжи – это ваше законное детище. Вы стремились проституировать эту молодёжь — она вам ответила полным безразличием и нигилизмом.
Всі ці травми віри, яких так багато завдано, значно важчі за окремі господарські недоліки. Травми віри ведуть до маразму, до підлості, вони розкладають найчесніших людей, розкладають ізсередини, виховуючи хитрість, точний розрахунок і неперевершену безпринципність. "Чесним бути не можна! Кому потрібна твоя дурна чесність?" — кричать умови. Ти мусиш любити доти, доки наказано, вірити так глибоко, щоб завтра міг безболісно зректися віри, ненавидіти так пристрасно, щоб завтра збайдужіти, коли не полюбити і т. ін.
Все эти травмы веры, которых так много было нанесено, значительно тяжелее отдельных хозяйственных недостатков. Травмы веры приводят к маразму, к подлости, они разлагают самых честных людей, разлагают изнутри, воспитывая хитрость, точный расчёт и непревзойденную беспринципность. "Честным быть нельзя! Кому нужна твоя глупая честность?" – кричат условия. Ты должен любить до тех пор, пока приказано, верить настолько глубоко, чтобы завтра мог безболезненно отречься от веры, ненавидеть так страстно, чтобы завтра стать безразличным, если не полюбить и т.д.
Візьміть "просту" радянську людину. У неї пошкоджені вікові реакції на світ. Вона навчилась сміятися, коли їй дуже гірко (так виконується наказ — радійте! співайте!), вона "добровільно" робить те, до чого приневолена (скажімо, вступає до тих "добровільних" товариств, якими хочуть камуфляжувати відсутність права створювати масові організації), хвалить те, що не варте жодної уваги (скажімо, відомі "настанови" Хрущова митцям, зроблені в 1962-1963 рр.), засуджує те, чим нишком захоплюється. Людина одурманена. Вона нібито втратила здатність розуміти такі прості слова, як любов, ненависть, добра воля, свобода, демократія, справедливість, гуманізм, і т. ін. Вона вже не знає, що означають ці слова. Пригадую, як один офіцер, запаморочений регулярними і обов'язковими політзаняттями, цілком серйозно доводив: "В этом как раз и сказывается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека". Він не був лицеміром. Від цього його оберігала абсолютна глупота. Він це казав по-людськи щиро.
Возьмите "простого" советского человека. У него нарушены вековые реакции на окружающий мир. Он научился смеяться, когда ему очень горько (так выполняется приказ – радуйтесь! пойте!), он "добровольно" делает то, к чему принуждён (скажем, вступает в те "добровольные" общества, которыми хотят камуфлировать отсутствие права создавать массовые организации), хвалит то, что не стоит никакого внимания (к примеру, известные "наставления" Хрущёва художникам, сделанные в 1962-1963 гг.), осуждает то, чем исподтишка увлекается. Человек одурманен. Он будто потерял способность понимать такие простые слова, как любовь, ненависть, добрая воля, свобода, демократия, справедливость, гуманизм и т.п. Он уже не знает, что означают эти слова. Припоминаю, как один офицер, замороченный регулярными и обязательными политзанятиями, вполне серьёзно доказывал: "В этом как раз и выражается преимущество советской избирательной системы, что здесь голосуют только за одного человека". Он не был лицемером. От этого его оберегала абсолютная глупость. Он это говорил по-человечески искренне.
Людина сьогодні загнана в глибоке підпілля, а в ньому чує себе державним злочинцем. Про людське око вона має свій двійник, варіант "на всіх", респектабельний, як автомат, якого щодня запрограмовують новими думками і новими постановками старого питання. Ця людина, взята у варіанті "на всіх", нагадує проститутку, якій набридли все нові і нові клієнти, але, приймаючи їх, вона має з того хосен. Так помалу деморалізується людина. Вона ніби втратила себе, вона ніби забула глибокий смисл слова "людина", сьогодні вона навряд чи відповість, що вона мусить робити, щоб бути "людиною". Нормальна відповідь: робити те, що наказує партія. Ніби партія працює на чистій дошці людської душі. Логічно (і справедливо) тільки так: робити так, як диктують вироблені віками норми справедливості (вироблені простим, трудящим народом), з чим, звичайно, мусить погоджуватись і партія. Коли ж ми кажемо, що справедливе тільки те, що каже партія (фактично — сьогоднішній керівник партії), ми тим самим абстрагуємось від історії: мовляв, її не було, а ми — перші адами. Ні! Історія була. І тому моральне — не те, що декому здається, що служить будівництву комунізму, а те, що є недосягненим прагненням вікової моралі трудящих, а відтак уже й те, що служить справі комунізму. Історії ж у нас бояться, її прагнуть зітерти з пам'яті, бо історія значно складніша за несхибні, затерті догми. Те, що було 5, 10, 20, 30 років тому, це все треба знову "цензурувати", підганяючи під мінливе сьогодні. Історія розглядається як будинок розпусти. Кожен раз підкрашуваний під смак. Догма "підправляє" факти. Об'єктивізм — став хибою, підігнаний під мінливі догми варіант історії став правдою. Хто ж на такій основі може звести високу будівлю?
Человек сегодня загнан в глубокое подполье и в нём ощущает себя преступником. Для отвода глаз он имеет своего двойника, вариант "на всех", респектабельный, как автомат, которого ежедневно программируют новыми мыслями и новыми постановками старого вопроса. Этот человек, взятый в варианте "на всех", напоминает проститутку, которой надоели всё новые и новые клиенты, но, принимая их, она имеет от этого выгоду. Так постепенно деморализуется человек. Он будто потерял себя, он будто забыл глубокий смысл слова "человек", сегодня он вряд ли ответит, что он должен делать, чтобы быть "человеком". Нормальный ответ: делать то, что приказывает партия. Как будто партия чертит на чистой доске человеческой души. Логично (и справедливо) только так: поступать, как диктуют выработанные веками нормы справедливости (выработанные простым, трудящимся народом), с чем, конечно, должна соглашаться и партия. Когда же мы говорим, что справедливо только то, что говорит партия (фактически – сегодняшний руководитель партии), мы тем самым абстрагируемся от истории: мол, её не было, а мы – первые адамы. Нет! История была. И потому нравственное — не то, что как представляется некоторым, служит строительству коммунизма, а то, что является недостижимым стремлением вековой морали трудящихся и, как следствие, служит делу коммунизма. Истории же у нас боятся, её стремятся стереть из памяти, потому что история значительно сложнее непоколебимых, затёртых догм. То, что было 5, 10, 20, 30 лет назад, всё это надо снова "цензурировать", подгоняя под изменчивое сегодня. История рассматривается как публичный дом. Каждый раз подкрашиваемый по вкусу. Догма "подправляет" факты. Объективизм — стал оплошностью, подогнанный под меняющиеся догмы вариант истории стал правдой. Кто же на такой основе может возвести высокое здание?
В силу всього цього людина втрачає свої, вироблені історією, соціальні характеристики, соціальну "систему координат", вона ніби розгубила себе і вже не знає, де в неї рудименти, де в неї нові життєдіяльні органи. Відчуття плинності часу перевернуте, як завжди за кожної "нової" ери. Зазначу в дужках, що, "підправляючи" своє минуле, ми з матеріалістів перетворюємось на свою протилежність. Але такий ідеалізм нестрашний: морально все, що служить справі будівництва комунізму. Та коли варіант майбутнього індивідуально варіює кожен новий наступник Сталіна, тоді скажіть: що ж служить цій справі. І що, нарешті, моральне?
В силу всего этого человек утрачивает свои, выработанные историей, социальные характеристики, социальную "систему координат", он словно растерял себя и уже не знает, где в нём рудименты, где в нём новые жизнедеятельные органы. Чувство течения времени перевёрнуто, как всегда при каждой "новой" эре. Отмечу в скобках, что, "подправляя" своё прошлое, мы из материалистов превращаемся в свою противоположность. Но такой идеализм не страшен: нравственно всё, что служит делу строительства коммунизма. Но если вариант будущего индивидуально варьирует каждый новый преемник Сталина, тогда скажите: что же служит этому делу. И что, наконец, нравственно?
Часом думаєш: коли ж, нарешті, наша партія кине клич: будьте людяними! І уявляєш, як раптово одурманені люди починають вичитувати з газет: а що для цього треба? Що воно значить — олюднюватись. Що треба по-перше, що — по-друге і т. д. Людина, втрачаючи відчуття своєї історичної глибини, слабне, обезволюється. Здається, що ця людина починає втрачати навіть пам'ять на інстинкти, пам'ять на безумовні рефлекси. Людина ніби втратила розуміння і відчуття себе самої і тепер трудно задумується: як це — бути людиною і що для цього треба зробити в наступній п'ятирічці, які для цього треба включити невикористані резерви.
Иногда думаешь: когда же, наконец, наша партия бросит клич: будьте человечными! И представляешь, как тотчас одурманенные люди начинают вычитывать из газет: а что для этого требуется? Что оно значит – очеловечиваться. Что нужно во-первых, что – во-вторых и т.д. Человек, утрачивая чувство собственной исторической глубины, слабеет, обезволивается. Кажется, что человек начинает терять даже память на инстинкты, память на безусловные рефлексы. Человек словно утратил понимание и ощущение себя самого и теперь тяжко задумывается: как это быть человеком и что для этого необходимо сделать в наступающей пятилетке, какие неиспользованные резервы для этого требуется подключить.
Ми ще не знаємо, які страшні наслідки це принесе в майбутньому, котре ми отруюємо сьогодні. Численні "заповіді" з "Морального кодексу" будівника соціалізму якраз і свідчать про те, що штучні спроби "запрограмувати" інстинкти стають потребою соціальною. Але чесною людина ніколи не була тільки з примусу. Чесність виростає тільки на грунті свободи. Морально високою може бути тільки людина вільна, коли в неї залишається бодай часточка індивідуальної волі.
Мы ещё не знаем, какие страшные последствия это принесёт в будущем, которое мы отравляем сегодня. Многочисленные "заповеди" из «Морального кодекса» строителя социализма как раз и свидетельствуют о том, что искусственные попытки "запрограммировать" инстинкты становятся социальной потребностью. Но честным по принуждению человек не был никогда. Честность произрастает только на почве свободы. Высоконравственным может быть только человек свободный, когда у него остаётся хотя бы частица индивидуальной воли.
Але включається механізм лицемірства — і всі приписи "Морального кодексу" летять шкереберть. Скажімо, співаючи пісень про щасливе і заможне життя, колгоспники втікають на виробництво, вихваляючи радянські політичні свободи, людина намагається говорити пошепки, визнаючи суверенність Української соціалістичної держави, звинувачують таким питанням: "А почему вы говорите только по-украински?" То ж чого варті всі ці "заповіді", коли в житті на них треба щонайменше зважати, аби тобі не закинули якогось такого гріха, за який і голову зняти — мало?
Но включается механизм лицемерия — и все предписания «Морального кодекса» летят кувырком. Скажем, распевая песни о счастливой и богатой жизни, колхозники бегут в промышленность, восхваляя советские политические свободы, человек пытается говорить шёпотом, признавая суверенность Украинского социалистического государства, обвиняют таким вопросом: "А почему вы говорите только по-украински?" Так чего же стоят все эти "заповеди", если в жизни с ними нужно считаться как можно меньше, чтобы тебе не навесили какого-нибудь такого греха, за который и голову снять – мало?
Будучи причетним до літератури, я переконаний, що, борячись проти безідейності в мистецтві, ми насаджуємо безідейність (скажімо, солженіцини — завжди безідейні, ідейні — ті досвідчені "інженери душ", які підпільно організували "будинок розпусти", газетярі і тов. дмитерки?); борячись проти формалізму, ми насаджуємо небачений формалізм; ратуючи за тісний зв'язок літератури з життям, ми прагнемо держати читача подалі од правди; багато провадячи про небачений розквіт соціалістичних націй, ми обриваємо досить таки бідні квітки; обстоюючи реалізм у мистецтві, ми його ненавидимо більше за формалізм. Ще будучи аспірантом, я читав лекцію про сучасну літературу на заводі "Точприлад". Робітники запитували: "А когда в нашей литературе будет реальность?" Звичайно, це були несвідомі робітники, і одна з конфіденційних розмов з працівником КГБ могла б їх переконати до смерті. Вони уникають таких розмов і просто читають зарубіжну літературу.
Будучи причастным к литературе, я убеждён, что, борясь против безыдейности в искусстве, мы насаждаем безыдейность (скажем, солженицыны — всегда безыдейные, а идейные — те опытные "инженеры душ", которые подпольно организовали "публичный дом", газетчики и тов. дмитерки?); борясь против формализма, мы насаждаем невиданный формализм; ратуя за тесную связь литературы с жизнью, мы стремимся держать читателя подальше от правды; много разглагольствуя о небывалом расцвете социалистических наций, мы обрываем довольно таки бедные цветы; отстаивая реализм в искусстве, мы ненавидим его больше формализма. Ещё будучи аспирантом, я читал лекцию о современной литературе на заводе «Точприбор». Рабочие спрашивали: "А когда в нашей литературе будет реальность?" Конечно же, это были несознательные рабочие, и один конфиденциальный разговор с сотрудником КГБ мог бы их переубедить до смерти. Они избегают таких разговоров и просто читают зарубежную литературу.
Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як "отченаш"), а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Мы до сих пор беспокоимся о дистрофии тел (зерновая проблема у нас вечна, как «отче наш»), а до прогрессирующей дистрофии душ — нам нет дела.
Складається враження, що господар нашої країни великий міщанин, якого продукують з усіх верств — від робітника до академіка. Верх деградації ж — наша т. зв. інтелігенція, яку, правда, рятують од повної ганьби посмертні німби замучених, зацькованих, закатованих типу Маяковських, Довженків, Пастернаків, Чаренців, Заболоцьких, Вертових, Курбасів, Мейєрхольдів. Візьміть історію нашого письменства. Майже вся класика соціалістичного реалізму складається з жертв. Візьмімо українську літературу. Еллан (Блакитний), Вишня, Головко, Сосюра, Кулик, Тичина, Яновський, Слісаренко, Куліш, Курбас, Косинка, Рильський, Йогансен, Петрицький, Плужник, Яновський, Бажан, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Поліщук, Семенко і т. д. — хто з них не був "запеклим націоналістом", хто з них безбідно прожив своє життя? Для годиться маємо постійний штат щасливих оманливих сонць, заповнений нині дмитерками різних градацій, їм дають премії — державні і республіканські, їх почитують, але не читають.
Складывается впечатление, что хозяин нашей страны – великий мещанин, продуцируемый из всех слоёв — от рабочего до академика. А вершина деградации – наша т. н. интеллигенция, которую, правда, спасают от полного позора посмертные нимбы замученных, затравленных, запытанных типа Маяковских, Довженко, Пастернаков, Чаренцев, Заболоцких, Вертовых, Курбасов, Мейерхольдов. Взгляните на историю нашего писательства. Практически вся классика социалистического реализма состоит из жертв. Возьмём украинскую литературу. Эллан (Блакитный), Вишня, Головко, Сосюра, Кулик, Тычина, Яновский, Слисаренко, Кулиш, Курбас, Косынка, Рыльский, Йогансен, Петрицкий, Плужник, Бажан, Зеров, Драй-Хмара, Филиппович, Подмогильный, Полищук, Семенко и т. д. – кто из них не был "закоренелым националистом", кто из них безбедно прожил свою жизнь? Для этого имеется постоянный штат счастливых обманчивых солнц, заполненный ныне дмитерками разных градаций, им дают премии — государственные и республиканские, их почитывают, но не читают.
Назовіть хоч одного значнішого українського літератора, якому б наші завжди безгрішні пастирі не відпускали гріхів, — одним разом з головою, другим — з досмертною епітимією в модерній келії, третім — з великими моральними муками.
Назовите хоть одного значимого украинского литератора, которому бы наши всегда безгрешные пастыри не отпускали грехов, — одним вместе с головой, другим – с пожизненной епитимией в модерновой келье, третьим – с тяжкими моральными мучениями.
Назовіть хоча б одного більшого російського письменника! Згадайте Маяковського, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зощенка, Еренбурга, Паустовського, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартинова, Мандельштама, Заболоцького, Ахматову — хто з них насолоджувався найбільшою в світі свободою?
Назовите хотя бы одного великого русского писателя! Вспомните Маяковского, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зощенко, Эренбурга, Паустовского, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартынова, Мандельштама, Заболоцкого, Ахматову – кто из них наслаждался самой большой в мире свободой?
Хто, скажімо, окрім завжди згідного тов. Міщанина повірив недавньому процесові над Синявським і Даніелем? "Чесна" критика (Єрьомін, А. Васильєв, Кедріна) наводить майже одні і ті ж цитати з їхніх "фашистських" творів, роблячи це так погано, що аж пальці знати. Як відомо, "весь радянський народ" одностайно засудив "перевертышей". Але чому не одержав права захисту Якобсон? Чому не виступив ніхто з видатніших письменників? Чому людину можна судити за художній твір? Чому, одностайно погоджуючись із філологічними висновками правосуддя, "весь радянський народ" змушений сприймати це все на віру (а може, прочитавши самі твори "фашистів", людина зробила б свій власний висновок: вона б "одностайніше" підтримала вирок суду або ж втратила таку одностайність)? Чому можна судити твори, піддаючи їх довічному тюремному ув'язненню в спецфондах і т. ін.? Їх судили за наклепи на радянську дійсність. Хоч слово "наклеп" в умовах радянської дійсності втрачає свої точні характеристики: Н. Коржавін, передхоплюючи на десятиліття рішення 20 з'їзду партії, писав "наклеп" на Сталіна; те, що казав В. І. Ленін про Сталіна, в 30-х роках було наклепом, за Хрущова стало правдою, чим стало тепер — ще не вирішено (немає вказівки). "Геніальні марксистсько-ленінські положення" Хрущова, схвалені всім радянським народом, стали сьогодні антимарксистськими. Слово "наклеп" вивітрилось, воно стало таким же "слизьким", як класичний термін "ворог народу". Ніхто не повірить цитатам, витягненим, як карти, коли грають у "відьму". Чи не нагадує це все відомі з середньовіччя судилища над "чаклунками"? Всі одностайно вірять у страх, у підтверджену віками рабську мораль — "твоя хата скраю...", "мовчи та диш", "мовчи, глуха, — менше гріха", "їж пиріг з грибами..." — це найточніша підвалина нашої етики.
Кто, скажем, кроме всегда согласного тов. Мещанина поверил недавнему процессу над Синявским и Даниэлем? "Честная" критика (Ерёмин, А. Васильев, Кедрина) приводит почти одни и те же цитаты из их "фашистских" произведений, делая это так бездарно, что всё становится ясным как пять пальцев. Как известно, "весь советский народ" единодушно осудил "перевёртышей". Но почему не получил права выступить в защиту Якобсон? Почему не выступил никто из виднейших писателей? Почему человека можно судить за художественное произведение? Почему, единогласно соглашаясь с филологическими выводами правосудия, "весь советский народ" вынужден воспринимать это всё на веру (а может, прочитав сами произведения "фашистов", человек сделал бы свой собственный вывод: он бы "единодушнее" поддержал приговор суда или же утратил такое единодушие)? Почему можно судить произведения, подвергая их пожизненному тюремному заключению в спецфондах и т.п.? Их судили за клевету на советскую действительность. Хотя слово "клевета" в условиях советской действительности теряет свои точные характеристики: Н. Коржавин, предвосхищая на десятилетие решение XX съезда партии, писал "клевету" на Сталина; то, что говорил В. И. Ленин о Сталине, в 30-х годах было клеветой, при Хрущёве стало правдой, чем стало теперь — ещё не решено (нет указания). "Гениальные марксистско-ленинские положения" Хрущёва, одобренные всем советским народом, стали сегодня антимарксистскими. Слово "клевета" выветрилось, оно сделалось таким же "скользким", как классический термин "враг народа". Никто не поверит цитатам, вытянутым, как карты, когда играют в "ведьму". Не напоминает ли это всё известные из средневековья судилища над "колдуньями"? Все единодушно верят в страх, в подтверждённую веками рабскую мораль – "твоя хата с краю...", "молчи и дыши", "молчи, глухая – меньше греха", "ешь пирог с грибами... [… держи язык за зубами>" – это самая точная основа нашей этики.
Суди, які вже пройшли на Україні (в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Одесі, Києві), наочно показали всю етику суддів. Скажіть, чи засудження Караванського так само одностайно підтримав весь радянський народ? Чи був над ним суд взагалі, чи його просто схоплено як "помилково реабілітованого"? Чи не є його найбільшим злочином персональне звернення до комуністичних партій світу з приводу розпочатого переслідування молодої української інтелігенції? Під час суду над М. Озерним велись такі розмови: чого ти вживаєш слово "ватра" замість "голубий вогник", витягалась на світ божий "кримінальна" фраза: "ворог твоєї нації є твій ворог", закидалось, що він уживає "віджилих" і "незрозумілих" слів. Суд над Озерним — це цинічна зневага правосуддя. Коли ж йому ставились якісь серйозніші звинувачення, то чому про них не говорилося на процесі? Йому, як відомо, дали 6 років за "особливо тяжкі злочини". За які ж? За які такі "тяжкі злочини" київський суд "упік" Геврича на 5 років, судячи його за закритими дверима? Хто повірить у ці суди, коли людей держать за ґратами вже сім місяців — без суду? Хто знає, як їх судитимуть? Хто гарантований від того, що його не спіймають на вулиці і не засудять за читання якоїсь книжки? Найголовніше — напівофіційний поголос, який в будь-яку хвилину можна подати як "буржуазну пропаганду". "Ці націоналісти збирали зброю", "вони обирали Директорію перед пам'ятником Шевченка у Києві і збирали на те гроші", "вони хотіли відокремитись", "вони писали такі статті як "Ленін — ворог українського народу", "вони закидали болотом пам'ятник Пушкінові" — всі ці інсинуації, напевно, розносяться герметизованими партійними каналами, вони роблять свою справу, вони замінюють ясність факту, роблять саму потребу в перевірці фактів зайвою, шкідливою і, може, такою ж "антирадянською" забаганкою "буржуазних націоналістів". Хто відповідатиме за цю хитрувато-підлу, підступну "інформацію"? Мені розповідав один працівник райкому з містечка Київської області, що їм, мовляв, "вполне официально" зачитували, як ці націоналісти плювали в пам'ятник Пушкіна. "Он весь-весь был обплеван". Це страхіття. Де ж той націоналістичний верблюд, який робить такі справи? Скажіть, де він? Хто ширить такі провокаційні чутки, які стільки сліпої ненависті і злоби породжують, що від неї захлинувся б і сам наклепник? В Інституті літератури тов. Бєляєв зачитував окремі "дальнобійні" цитати з виступу секретаря Київського обкому партії. Цитати дуже "страшні". Але що, коли крім цитат нічого більше не виявиться, коли потреба перевірки факту наявності таких статей як "Ленін — ворог українського народу" відпаде, оскільки "і так все ясно". Хто відповідатиме в такому разі? Хто? Чому шеф високої інституції на Володимирській, 33 тов. Шульженко не відповів на питання — за що засудили студента-медика Геврича, щільно закривши двері?
Суды, которые уже прошли на Украине (в Ивано-Франковске, Тернополе, Луцке, Одессе, Киеве), наглядно показали всю этику судей. Скажите, а осуждение Караванского так же единодушно поддержал весь советский народ? Был ли над ним суд вообще, или он просто схвачен как "ошибочно реабилитированный"? Не является ли его величайшим преступлением персональное обращение к коммунистическим партиям мира по поводу начатого преследования молодой украинской интеллигенции? Во время суда над М. Озёрным велись такие разговоры: что ты употребляешь слово "огнище" вместо "голубой огонёк", извлекалась на свет божий "криминальная" фраза: "враг твоей нации есть твой враг", ставилось в упрёк, что он употребляет "отжившие" и "непонятные" слова. Суд над Озёрным – это циничное пренебрежение правосудием. Если же ему предъявлялись какие-то более серьёзные обвинения, почему о них не говорилось на процессе? Ему, как известно, дали 6 лет за "особо тяжкие преступления". За какие же? За какие такие "тяжкие преступления" киевский суд "упёк" Геврича на 5 лет, судя его за закрытыми дверями? Кто поверит в эти суды, когда людей держат за решеткой уже семь месяцев — без суда? Кто знает, как их будут судить? Кто гарантирован от того, что его не поймают на улице и не осудят за чтение какой-нибудь книги? Самое главное — полуофициальная молва, которую в любую минуту можно подать как "буржуазную пропаганду". "Эти националисты собирали оружие", "они выбирали Директорию перед памятником Шевченко в Киеве и собирали на то деньги", "они хотели отделиться", "они писали такие статьи как "Ленин – враг украинского народа", "они забросали грязью памятник Пушкину" – все эти инсинуации, видимо, разносятся по закрытым партийным каналам, они делают своё дело, они заменяют очевидность факта, делают саму потребность в проверке фактов излишней, вредной и, возможно, такой же "антисоветской" прихотью "буржуазных националистов". Кто будет отвечать за эту хитровато-подлую, коварную "информацию"? Мне рассказывал один работник райкома из городка в Киевской области, что им, мол, "вполне официально" зачитывали, как эти националисты плевали в памятник Пушкину. "Он весь-весь был оплёван". Это жуть. Где же тот националистический верблюд, который делает такие дела? Скажите где он? Кто распускает такие провокационные слухи, которые порождают столько слепой ненависти и злобы, что от неё захлебнулся бы и сам клеветник? В Институте литературы тов. Беляев зачитывал отдельные "дальнобойные" цитаты из выступления секретаря Киевского обкома партии. Цитаты очень "страшные". Но что, если кроме цитат ничего больше не окажется, если потребность проверки факта наличия таких статей как "Ленин — враг украинского народа" отпадёт, поскольку "и так всё ясно". Кто будет отвечать в таком случае? Кто? Почему шеф высокой институции на Владимирской, 33 [Здание построено в 1928 г, в 1934-38гг – резиденция ЦК КП(б)У, затем – спецслужб: НКВД УССР (с 1938 г.), СД Третьего Рейха (1941 – 1943), КГБ УССР (до 1991), ныне – СБУ> тов. Шульженко не ответил на вопрос – за что осудили студента-медика Геврича, плотно закрыв двери?
Чому роз'яснення деяких наболілих питань можна почути тільки в КГБ (даруйте, але слово це ніяк не перекладається українською мовою). Чому радник КГБ в Донецьку може авторитетно сказати, що з національного питання треба читати твори Сталіна, а більше про це не довідаєшся ніде? Чому в тому ж Донецьку у видавництві "Донбасс" провадять збори працівників редакції разом з членами Спілки письменників і представниками КГБ, де редактора тов. Міщенка В. І. звільняють з роботи тільки на основі письмових зізнань якогось С. Цеглюка? Прокурорські записки і "мемуари" цього Цеглюка стають сурогатами фактів! Чому, захопившись арештами і масовими трусами, вилучають літературу, дозволену дикунською царською і цісарською цензурою?
Почему разъяснение некоторых наболевших вопросов можно услышать только в КГБ (простите, но это слово никак не переводится на украинский язык). Почему сотрудник КГБ в Донецке может авторитетно сказать, что по национальному вопросу нужно читать произведения Сталина, а больше об этом не узнаешь нигде? Почему в том же Донецке в издательстве «Донбасс» проводят собрание работников редакции совместно с членами Союза писателей и представителями КГБ, на котором редактора тов. Мищенко В. И. увольняют с работы только на основе письменных показаний некоего С. Цеглюка? Прокурорские записки и "мемуары" этого Цеглюка становятся суррогатами фактов! Почему, увлёкшись арестами и массовыми обысками, изымают литературу, разрешённую дикой царской и цесарской [имперской (Австро-Венгерской)> цензурой?
Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого "недозволеного" не знайшли. Якими ж фактами "керувалась" "громадськість", виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити інформація дійшлого поліцейського?
Интересно, что во время обыска на квартире тов. Мищенко ничего "недозволенного" не нашли. Какими же фактами "руководствовалась" "общественность", выгоняя его с работы? Разве их может заменить информация дошлого полицейского?
Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше загрожують радянській владі і справі будівництва комунізму.
Именно здесь я усматриваю те опасные тенденции, которые более всего угрожают советской власти и строительству коммунизма.
Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на сильних світу цього. Звільнений з аспірантури "за систематическое нарушение норм поведений научных сотрудников и аспирантов" (доктор М. Шамота майстер писати такі приблизні "мотиви"), я пройшов крізь анфілади кімнат, крізь порожнечі очей "предержателей власти", крізь їхні лицемірні, підлі душі.
Скитаясь в поисках работы, я нагляделся на сильных мира сего. Отчисленный из аспирантуры "за систематическое нарушение норм поведения научных сотрудников и аспирантов" (доктор Н. Шамота мастер писать такие приблизительные "мотивы"), я прошёл сквозь анфилады комнат, сквозь пустоты глаз "власть имущих", сквозь их лицемерные, подлые души.
Одні не брали на роботу вантажником ("а что, если он станет воровать?"), інші звільняли з посади кочегара тоді, коли я щойно повернувся з лікарні. Був кінець листопада. Не мати ні притулку, ні роботи перед зимою — все це не дуже втішало. Стан здоров'я вимагав режиму і дієтичного харчування. Уявляєте, як смішно звучали усі приписи добросердих медиків?
Одни не брали на работу грузчиком ("а что, если он станет воровать?"), другие увольняли с должности кочегара, когда я только что выписался из больницы. Был конец ноября. Не было ни приюта, ни работы накануне зимы — всё это не очень утешало. Состояние здоровья требовало режима и диетического питания. Представляете, насколько смешно звучали все предписания добросердечных медиков?
На роботі я працював старанно, але іншим робітникам надавали гуртожиток, а мені — зась. Я спішив "на самый ответственний участок фронта" на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірного фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільнений, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так — має вищу освіту і працює кочегаром.
На работе я трудился усердно, но другим работникам предоставляли общежитие, а мне — нельзя. Я спешил "на самый ответственный участок фронта" – на стройку. Мотивы увольнения были одни: у тебя высшее образование. Вот вам типичный пример лицемерного фарса: на работу по специальности не берут потому, что ты был уволен, на работу же не по специальности не берут потому, что мешает диплом: как это так — имеет высшее образование и работает кочегаром.
Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуєм ще таке: я б з задоволенням працював би на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм станом здоров'я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу. Звичайно, я їм ґречно подякував за весь їх "палкий соціалістичний гуманізм".
Я обратился в ЦК комсомола, мол, давайте попробуем так: я бы с удовольствием поработал на метрострое проходчиком, а высшее образование, мог бы использовать, написав потом что-нибудь о метростроевцах. Не вышло и так. Сначала беспокоились о моём состоянии здоровья, а потом посоветовали ехать в Донецк. Человеку, который пишет на украинском языке, ехать в Донецк всё равно, что, скажем, в Австралию. Твой украинский язык там воспринимают как восьмое чудо света. Конечно, я их сердечно поблагодарил за весь их "страстный социалистический гуманизм".
Отож незручно бутися з такою людиною. Як-не-як, держава тебе вчила 17 років і треба "відробити". То вже краще ніде не працюй, ніж кочегаром, підручним муляра, вантажником чи прохідником. "Удівітельно, но факт": не знайшлося жодної людини, яка запитала б, як ти живеш, чи коли вже витягнеш свої довгі ноги, щоб не заважав трудитися над виконанням святих приписів "Морального кодексу". Я не бачив їх очей, не бачив душ — оцих високих "предержателей власти". І гірко думав, що при виконанні "Морального кодексу" перед нами стоять воістину грандіозні завдання.
Как же неудобно быть с таким человеком. Как-никак, государство тебя учило 17 лет и нужно "отработать". Так уж лучше нигде не работай, чем кочегаром, подручным каменщика, грузчиком или проходчиком. "Удивительно, но факт": не нашлось ни одного, кто бы спросил, как ты живёшь, или когда же протянешь свои длинные ноги, чтобы не мешать нам трудиться над исполнением святых предписаний «Морального кодекса». Я не видел их глаз, не видел душ – этих высоких "представителей власти". И горько думал, что при выполнении «Морального кодекса» перед нами стоят поистине грандиозные задачи.
Деяким з тих комуністів, які мене звільнювали з роботи, я пробував нагадати про совість, людську чи партійну. Вони дивились на мене, як на марсіанця, і питали, скільки мені років. Інші — відсилали мене в якусь інстанцію, де їхня совість зберігається як у коморі схову: назад ніяк не забереш — жетон загублено! Озлоблений, я часом дивився на цей світ, як світ без честі, без совісті, без будь-якої моралі. Але згодом серце відходило: я перечитував відповідні місця з "Програми Комуністичної партії".
Некоторым из тех коммунистов, которые меня увольняли с работы, я пробовал напомнить о совести, человеческой или партийной. Они таращились на меня, как на марсианина и спрашивали, сколько мне лет. Другие отсылали меня в некую инстанцию, где их совесть хранится, как в камере хранения: назад никак не заберёшь — жетон потерян! Озлобленный, я иногда смотрел на этот мир, как мир без чести, без совести, без какой-либо морали. Но потом сердце отходило: я перечитывал соответствующие места из «Программы Коммунистической партии».
Найбільші закиди на мою адресу приблизно такі: "Как ты смеешь быть не таким, как мы?" Найкращі поради — їж пиріг з грибами. Безробітний, я виходжував місто, шукаючи, де ці міфічні пироги з грибами даються безплатно.
Наибольшие упрёки в мой адрес примерно такие: "Как ты смеешь быть не таким, как мы?" Наилучшие советы – ешь пирог с грибами. Безработный, я исходил весь город, отыскивая, где эти мифические пироги с грибами даются бесплатно.
А секретар парторганізації АН УРСР тов. Усенко про ці пироги знав. І я звернувся до нього. Та він зводив мову на високі матерії. Він тільки повчав мене: "Ви не знаєте Леніна. Ось почитайте його ще раз і тоді зрозумієте, як це так, що на 48 році революції, як Ви кажете, селяни живуть без паспортів". В своєрідному закріпаченні селянства він вбачав... заповіти Леніна! Ось хто молодець! Правда, цей духовний пастир науковців не посоромився згодом ширити брехливі чутки, ніби я вимагав (!) звільнення з посад людей, що не знають української мови. Втім, він був демократом, і, вживаючи таємничої множини, казав: "Ми не арештовуємо людей, які ратують за українську мову". Як йому кортіло зробити з мене провінційного допотопного "націоналіста", якому дай української мови (майже так, як пиво "на разлив"), українських шаровар з націоналістичною матнею — а там і півні не кукурікайте!
А секретарь парторганизации АН УССР тов. Усенко об этих пирогах знал. И я обратился к нему. Но он переводил разговор на высокие материи. Он только поучал меня: "Вы не знаете Ленина. Вот почитайте его ещё раз и тогда поймёте, как это так, что на 48-м году революции, как Вы говорите, крестьяне живут без паспортов". В оригинальном способе закрепощения крестьянства он видел... завещания Ленина! Вот кто молодец! Правда, этот духовный пастырь учёных не постыдился впоследствии распространять лживые слухи, будто я требовал (!) освобождения от должностей людей, не знающих украинского языка. Впрочем, он был демократом, и, употребляя таинственное множество, говорил: "Мы не арестовываем людей, которые ратуют за украинский язык". Как ему хотелось сделать из меня провинциального допотопного "националиста", которому подавай украинский язык (почти что, как пиво "в разлив"), украинские шаровары с националистической мотнёй — а там и петухи не кукарекайте!
Благородний сивенький Дон-Кіхоте! Ви хотіли уподібнити мене рокованому на смерть, який би вимагав зробити йому шестимісячний перманент! Дарма, ви помилилися, лицарю сумнівного образу! Помилилися і тоді, коли запитували: "А що це вас так болить те село? Ви ж, здається, самі з міста?" Так, болить, і тому я не належу до ревнителів старої мудрої істини: моя хата скраю. Тільки не подумайте, сивенький Дон-Кіхоте, що я претендую на те, що бодай однаково з вами знаю приписи "Морального кодексу". Борони Боже! Ви їх знаєте куди краще, а мені їх ще читати й читати...
Благородный седенький Дон-Кихот! Вы хотели уподобить меня приговорённому к смерти, который потребовал бы сделать себе шестимесячный перманент! Напрасно. Ошиблись Вы, рыцарь сомнительного образа! Ошиблись и тогда, когда спрашивали: "А что это Вы так болеете за село? Вы же, кажется, сами из города?" Да, болею, и потому я не отношусь к ревнителям старой мудрой истины: "моя хата с краю". Только не подумайте, седенький Дон-Кихот, что я претендую на то, что почитай одинаково с вами знаю предписания «Морального кодекса». Упаси Боже! Вы их знаете гораздо лучше, а мне их ещё читать и читать...
Я співчуваю його сивині, співчуваю комуністам АН УРСР, коли біля керма їх організації стоїть такий рульовий, який "ратує" тільки за власну шкуру. Я знаю, що й найбільший злочинець зберігає людські риси, я бачив, як молоденький шпигун-донощик, один з тих, які не пускали людей на суд над Гевричем, плакав, бо його гірко одурили, "підсунувши" йому таку роботу, якої він жахається всіма фібрами душі. Він теж людина, правда, слабкодуха. Але тов. Усенко і ідейний захисник партійної лінії — це поняття протилежні.
Я сочувствую его седине и сочувствую всем коммунистам АН УССР, коль у руля их организации стоит такой рулевой, который "ратует" только за собственную шкуру. Я знаю, что и величайший преступник сохраняет человеческие черты, я видел, как молоденький шпион-доносчик, один из тех, которые не пускали людей на суд над Гевричем, плакал, потому что его бессовестно обманули, "подсунув" ему такую работу, которой он страшится всеми фибрами души. Он тоже человек, правда, слабодушный. Но тов. Усенко и идейный защитник партийной линии – это понятия противоположные.
Я більше вже вдячний своїм інститутським менторам — тов. Шамоті, Зубкову, Бєляєву, які не перекинулись зі мною ні словечком. А так — нищечком видали мені "жовтий квиток" і поховались у шпари. Так бодай чесніше. Втім, ні до кого з них я не волів іти шукати справедливості, а до тов. Усенка таки пішов сам, ще не знаючи його зовсім.
Я уж скорее благодарен своим институтским менторам – тов. Шамоте, Зубкову, Беляеву, которые не перекинулись со мной ни словечком. А так — тишком выдали мне «жёлтый билет» и спрятались в щель. Так хотя-бы честнее. Впрочем, ни к кому из них я не хотел идти искать справедливости, а к тов. Усенко таки пошёл сам, ещё вовсе его не зная.
Інший діяч АН УРСР тов. Смирнов, який встановлює культурний зв'язок з зарубіжними країнами, рік тому переконував мене, що Чехословаччина не така вже й соціалістична країна і слати туди рукописи своїх віршів не можна: треба спочатку показати цензурі, поставити відповідне "разрешено", а потім уже... Потім уже, певна річ, не надсилатимеш. Бо цензуру не цікавить мистецтво. Зрештою, вона і не знає, що це таке. Для неї важливе одне: чи повторює художній твір передові газетні статті, а коли ж не повторює, то чому. Я пам'ятаю, як старанно "заглиблювався" тов. Смирнов у мій вірш "У полоні", де йдеться про поетичний полон, в який попадає людина, оточена доброю і мудрою природою. Ні! Філологам у погонах хочеться всюди віднайти алегорію: а чи не має шибеник-автор за полон своє життя у найдемократичнішій у світі країні? Чи не здається йому наш суспільний рай за Дантове пекло?
Другой деятель АН УССР тов. Смирнов, устанавливающий культурную связь с зарубежными странами, год назад убеждал меня, что Чехословакия не такая уж и социалистическая страна и посылать туда рукописи своих стихов нельзя: нужно сначала показать цензуре, поставить соответствующее «разрешено», а потом уже... Потом уже, понятное дело, не будешь посылать. Ибо цензуру не интересует искусство. В конце концов она и не знает, что это такое. Для неё важно одно: повторяет ли художественное произведение газетные передовицы, а если не повторяет, то почему. Я помню, как усердно "углублялся" тов. Смирнов в моё стихотворение «В плену», где речь идёт о поэтическом пленении, в которое попадает человек, окружённый доброй и мудрой природой. Нет! Филологам в погонах хочется повсюду отыскать аллегорию: а не подразумевает ли сорванец-автор пленение своей жизни в самой демократичной в мире стране? Не кажется ли ему наш всесоюзный рай Дантовым адом?
Тут легко вловлюється сама святая святих цих менторів: ніхто не сміє видавати "державних таємниць". А "таємниці" такі: спроба поновити в нашій країні сталінський режим (пам'ятаю, як щиро обурювалися начальники: не смійте згадувати 37-й рік!), численні арешти серед української творчої інтелігенції (за розголошення такого секрету було звільнено з роботи і Дзюбу І., і Чорновола В., виключено з партії М. Коцюбинську, Ю. Бадзя, приплюсовано мені до "складу злочину"), наявність у нашій країні дуже суворої цензури (ця таємниця оберігається всіляко, і за її розголошення скидають з роботи будь-кого). Оце та найсуттєва суть, яку мав на увазі тов. Смирнов, але не сказав мені про неї, а приховав за словесною зливою — про якість паперу, про "соціалістичність" Чехословаччини, мало не про почерк!
Здесь легко улавливается самая святая святых этих менторов: никто не смеет выдавать "государственные тайны". А "тайны" таковы: попытка восстановить в нашей стране сталинский режим (помню, как искренне возмущались руководители: не смейте вспоминать 37-й год!), многочисленные аресты среди украинской творческой интеллигенции (за разглашение такого секрета были уволены с работы и Дзюба И., и Черновол В., исключены из партии М. Коцюби́нская и Ю. Бадзё, приплюсовали и мне к "составу преступления"), наличие в нашей стране очень строгой цензуры (эта тайна всячески оберегается, и за её разглашении снимают с работы кого угодно). Это – та самая существенная суть, которую имел в виду тов. Смирнов, но не сказал мне о ней, а скрыл за словесным ливнем — о качестве бумаги, о "социалистичности" Чехословакии, мало не о почерке!
Ось де вся суть! Як же ж! У нас немає таких творів, яких би не пускали до друку (крім ідейно та художньо незрілих), у наших літераторів немає потреби шукати інших способів друку, скажімо, за кордоном, чи ширити свої твори в рукописних списках.
Вот где вся суть! Как же! У нас нет таких произведений, которых бы не пускали в печать (кроме идейно и художественно незрелых), у наших литераторов нет необходимости искать другие способы печати, например, за границей, или распространять свои произведения в рукописных списках.
Що ж стосується випадку в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 р., то найбільший гріх І. Дзюби — той, що він згадав про арешти. Згадувати не можна! Люди, які провадили арешти, були впевнені, що всі попадають ниць і так лежатимуть. А Дзюба не злякався і тому дуже "підвів" ініціаторів арештів: вони ж бо помилилися в своїх залізних розрахунках на тваринне почуття самозбереження.
Что касается случая в кинотеатре «Украина» 4 сентября 1965 г., то наибольший грех И. Дзюбы – тот, что он упомянул об арестах. Упоминать нельзя! Люди, производившие аресты, были уверены, что все попадают ниц, да так и будут лежать. А Дзюба не испугался и тем самым очень "подвёл" инициаторов арестов: они ведь ошиблись в своих железных расчётах на животное чувство самосохранения.
Я обурився з того, що якийсь інформатор без усякого сорому гукав: "Це брехня! Ніяких арештів не було! Це провокація!", обурився з того, що якийсь "діяч" викрикував: "Здесь не место обсуждать подобные вопросы," і почав з того всього робити перші висновки. Справді, кінотеатр — не місце для таких розмов, але де ж місце? Я просто не зміг висидіти такого знущання над правдою факту, над правдою людської етики. І винен у тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не злякався тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не обурюватися. Тоді тов. Усенко кричав мені: "Так! Світличний — ворог!" Він ще тоді знав, що Світличний — ворог. Звідки? Чи бачив він його хоч у вічі? Чого ж тоді цього "ворога" ось уже 7 місяців тримають у в'язниці? Зараз і сліпому ясно, що все далеко не так, як здавалося тоді Усенкові. А Усенко — стара людина і бачив у своєму житті або, принаймні, чув про універсальні апарати — камери 30 р., які були чудово освоїли технологію масового виробництва "злочинців" і "ворогів". Кому ви доведете тепер, тов. Усенко, що заарештовані сьогодні — вороги? Кому ви доведете, що Геврич (один із всіх) був ворогом, коли суд над ним був закритий. Це вже ніяк не повернеш, нікого не переконаєш, нікому не доведеш. Закритий суд — значить, брехливий суд.
Я возмутился тем, что какой-то информатор без всякого стыда кричал: "Это ложь! Никаких арестов не было! Это провокация!", возмутился тем, что какой-то "деятель" выкрикивал: "Здесь не место обсуждать подобные вопросы," и начал из всего этого делать первые выводы. Действительно, кинотеатр не место для таких разговоров, но где место? Я просто не смог высидеть такого издевательства над правдивостью факта, над правдой человеческой этики. И виноват в том, что мне не хватило силы высидеть этот позор, виноват в том, что не испугался тогда, когда надо пугаться, в том, что возмущался тем, чем невозможно не возмущаться. Тогда тов. Усенко кричал мне: "Да! Светличный – враг!" Он ещё тогда знал, что Светличный — враг. Откуда? Видел ли он его хоть раз в глаза? Чего же тогда этого "врага" вот уже 7 месяцев содержат в тюрьме? Сейчас и слепому ясно, что всё далеко не так, как казалось тогда Усенко. А Усенко — пожилой человек и видел в своей жизни или, по крайней мере, слышал об универсальных аппаратах — камерах 30 гг., прекрасно освоивших технологию массового производства "преступников" и "врагов". Кому вы докажете теперь, тов. Усенко, что арестованные сегодня — враги? Кому вы докажете, что Геврич (один из всех) был врагом, если суд над ним был закрытым. Это уже никак не повернёшь, никого не убедишь, никому не докажешь. Закрытый суд – означает, лживый суд.
ID:
1030553
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 12.01.2025 17:11:18
© дата внесення змiн: 12.01.2025 17:25:56
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
