Дружина прокурора жила у великому домі зі скляними вікнами, що був збудований з цегли. Ту цеглу виготовляли на великому тлустому заводі, що стояв на березі ріки – широкої та глибокої, де водилась луската риба, а на берегах росли непролазні верболози. Дружина прокурора часто досить реалістично уявляла собі той завод, коли погляд її ковзав зовнішніми стінами будинку. Вона уявляла собі величезну товсту і довгу трубу – напружену і непохитну, що стирчала в ображене на світ людей небо. З кінця тої труби, пофарбованої в рожевий колір, йшов густий чорний дим, що раптово перетворювався в білі хмаринки. На подвір’ї того заводу ходили робітники – молоді засмаглі чоловіки з оголеними торсами, кожен в руці тримав по гарячій цеглині, бронзові тіла їх були забруднені плямами мазуту, напружених м’язів ледь-ледь торкалось тепле помаранчеве Сонце. Ті чоловіки періодично піднімали руки з цеглинами догори і кричали хмарам: «Нескінченний Всесвіт!» І в цю мить вони всі були впевнені, що Всесвіт направду нескінченний, немає оцій світобудові ні кінця, ні краю.
У тої дружини чоловік їздив на кабінетну щоденну службу та на шашлики на великій синій машині з гумовими колесами. Ті колеса були порожнисті в середині і наповнювались повітрям. У зв’язку з цим вони ставали пружні, як гумові кулі, якими люблять бавитись діти, або як гумові м’ячі, якими чорношкірі афроєвропейці (не кроманьйонці, ні) люблять грати в кошиком’яч. Ці чорні гумові колеса робили з штучного каучуку, який синтезували на брудному і смердючому хімічному заводі, де все було закіптюжено і на прохідній вахтерка користувалась зеленим одеколоном «Дипломат». Дружині прокурора завжди хотілось, щоб ота гума коліс робилась виключно з натурального каучуку, який збирають в сельві Амазонії голі індіанці – розфарбовані вохрою і розцяцьковані пір’ям крикливих птахів, роблячи надрізи кривими колоніальними ножами на стовбурах бразильської гевеї, а потім дивляться здивованими очима на свої липкі пальці.
День дружини прокурора починався з дзеркала, куди вона зазирала, ніби пірнаючи у скляне озеро барв. Дзеркалу вона корчила гримаси, бо їй одразу згадувався Дарвін, вона уявляла себе зовсім не мавпою, що сидить біля свічада ілюзій, а самкою дріопітека, що стрибає з гілки на гілку серед білих пухнастих квітів баобабу і дихає їх п’янким ароматом, як дихають солоним морським повітрям ловці перлів виринувши на поверхню води. І нечемний папуга кричить їй, що життя то джерело втіхи, а дні солодкі як трояндовий мед. Потім, густо нафарбувавши вії та губи в оксамитові кольори нічного неба та січневої заграви, вона починала мріяти. Дружини прокурора (ну, майже всі) в той час були мрійливі і бачили в прозорих фіранках в першу чергу поезію, а потім уже вуаль та паранджу. Не те що дружини адвокатів. Ті були, як на підбір, на диво прозаїчні. Вони читали нудними осінніми вечорами важкі чавунні тексти Дікенса, вимовляли звук «а» низько, супили брови і морозиво їли срібними ложечками. Відвідуючи ліцедійства та драми вони одягали чорні костюми і круглі окуляри з металевою оправою.
Мріялось дружині прокурора так. От, якби чоловік був не прокурором, а проконсулом. І то провінції Аквітанія. На віллі влаштовував би симпозіуми, на які запрошував поетів, кіфаредів, рапсодів, мемів та філософів. На симпозіумах всі гості пили червоне кілікійське вино, а кіфареди співали про Одіссея та Пенелопу. А дядько і тітка були би в неї християнами, вона в дитинстві виховувалась в їхньому домі християнкою і малювала на стінах знак риби. І потім би таємно сповідувала християнство у домі чоловіка-язичника. На неї написав донос вільновідпущеник Валент і її схопили брутальні преторіанці – германські білочупринні жорстокі найманці. Змушували її принести криваву жертву генію імператора, а вона відмовилась. Тоді її кинули на арену на розтерзання величезним гривастим пустельним левам, яких привезли з Африки в залізних клітках, але леви не зачепили її. Тоді сторожа вирішила, що вона відьма (maga) і що сила її чаклунська (maleficia potentia) у волоссі. Тоді б ліктори оголили їй голову і мускулисті солдати у грецьких шоломах батожили її тіло, здерши туніку, і канчуки лишали на плечах криваві смуги. Потім усікли її римським гладіусом і в останню мить вона відчула холодне залізне лезо на тонкій білій шиї.
О, мрії, мрії дружин прокурорів! Вони бувають колючі як степові вухасті їжаки. Вони заводять у світи, які назавжди лишаються таємними, які ховаються в глибинах свідомості і між сторінками книг. Їх не можна довірити навіть покоївкам, не те що кухаркам з гострими японськими ножами, якими вони кавалкують на кружальця довгасту моркву.
дещо мене заскочили ...
може ви її надто зромантизували ...
подумалося: а за що їй така честь?
дружини прокурорів у моїй пам'яті відзначались
неймовірною примітивністю ...
заземленістю ...
а тут таке ...
Ваш світ ... . Ви його створили.
Таким і залишиться.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це твір іронічний і лежить в площині фрейдизму та неофрейдизму. Цей твір про невгамовні і невдоволені потаємні се...ні бажання - світ переповнюється для героїні с...ними символами. Крім того дія відбувається у вигаданій країні, невідомо коли, навіть у вигаданому світі, який існує тільки в свідомості героїні з її якимись хворобливими бажаннями.
один мій знайомий коли я спитав його Михайле чому не хочеш бути керівником прокуратури
хіба ти не знаєш хто мій батько і батько того прокурора що стане керівником...
вертаючись до жінки прокурора
інколи дружини прокурорів ніби пташки в золотій але клітці про свободу можуть тільки мріяти але втекти від комфорту який пропонує чоловік прокурор їм не хочеться...
моє шанування
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за цікавий відгук! Хоча твір не зовсім про це, але розуміти його можна і так.
Я думаю в реальному світі буває дуже по різному. Але це відбувається у вигаданому світі, у вигаданій країні. 
Талант не проп'єш! 
