У веснчнім садочку десь біля струмочку
Завзято боролись бобри
Кусались, вбертались, не на жарт розізлились
За гілку старої сосни
Вони воювали, безжально впинались
Зубами де тільки могли
Крутилисиль, аж бурю підняли
За що ж ці рідні ворожими стали,
Неначе в веснянім саду
остання гілляка, й небуло ніде девени.
Та діло не в тому це нелюби у всьому,
ну і класика..недружні, вони!
А тим часом, під боком, хтось ділить їхні сади.
Вони ревно знають що в місці святому
Лиш місце одному і їх не маленькій рідні
Та хто ж переможе в двобої важкому
Де зайвий мусить піти
Аж.. двоє скотились у глибокий струмочок
Де води швидкі потягли
Обидвох напівмертвих.. затятих і впертих...
Похмурих, недобрих... і надто зверхніх
Двох чорних, могутніх, бобрів.
Мораль в цьому вірші не зовсім простому
Що за кусень гнилої гіллі
Бездарно померли уперті сліпі дураки
То ж будьмо в любові, розумні й свідомі
Лиш тоді ми досягнем мети
І прийдем в садочок де гарний струмочок
Ми сядемо в купу й візьмемось за руку
щоб полюбоватись весні,
І візмем родину і що б там не було
ми будем господарі в нашім саду
