Зачарована сопілка. Закоханй Чорт
Жив собі в одному великому лісі та й під скелястою горою, старий лисий чорт. Усіх й усе що було добре та світле на Землі він ненавидів та ні з ким не товаришував й зазвичай людям робив капості. Одне лише в Чорта й було з доброго, що чарівна сопілка. Ото бува сяде та й награє на ній.
А як грає, все враз навкруги змінюється: і сам Чортяка стає як чоловік та ще й гарний зовні, приємний у спілкуванні та до справ добрих схильний. Дії сопілки вистачає на день. Ото як зранку заграє бува чорт, то цілий день добрі справи робить.
А як вже година дванадцята настає ночі, то перетворюється знов у злого, вередливого рогатого розбишаку.
То люди, яких бува чорт, перебуваючи з виду як гарний господар чи то козак, заведе до себе у гості, то ті бідолахи, як побачать бува чорта у справжньому його виду, то аж вилиці з переляку у них вилазять!
Та й швидко кидаються навтіки – хто у двері ломиться(а вони ж бо чомусь у інший бік закривалися в чорта – майже так, як нині у сепермаркетах..), а хто й у вікна стрибає, а ті війкна стають схожі на колючі терни.
Отак! Добре, коли людина врешті до тями приходить. Та й то з переляку тривалий час ще й поранню блука лісом, горами а бувало що як дитина плаче.
Так було одного разу з одним попом, що ледь не втратив розум від побаченого Чорта та й дременув лісом а коли вгледів величезний дуб то швидко видерся на саму його верхівку. Так ото злякався, панотець страшно, що гедь забув що попи деревами не лазять!
А як до тями з першими півнями прийшлов священик, то мов пес завив на усесь ліс : « Ой.. ой..!Людоньки! Рятуйте! Спустіть мене з того клятого дерева! Чортяка мене сюди посадив! Ой Боже.. Боже!»
А чорт йому наздогін знай регоче та з гумором додає пісні:
Лисий чорт п’є водичку
Обіймає молодичку
Ще танцює..Гей..
На сопілці добре грає,
Ще й на коника сідає
Вороженків добре бє
А потім горілку п’є
Гей..
Ой, Заходьте, на гостину,
Ще скоштуєте полину!
Ой скуштуєте, добряче
Бо Чортяка - душу баче!
Ото так бува співа Чорт та й засне міцно до самого ранку. А гості його з переляку біжать собі лісом чи то як отой піп на дереві стогнуть.
А бували й страшні випадки – хто так біжить, що перечепиться де чи то й втопиться.
«Та то вже не чортяча справа рятувати дурнів!» - так міркував собі Бісяка та й далі робив свої чорні справи. А коли й добрі, як на сопілці заграє. Бо ж та сопілка як ми й казали раніше, була чарівною: з злого робила доброго. Отак!
Та от одного разу сталося диво з чортом. А яке –то ми далі розкажемо.
Прийшла на Україну весна, зійшли сніги та й чорт знову прокинувся від сну, який його оповивав зазвичай взимку.
-Ой.. добре б оце мені розважитися – сказав якось Чортяка , слухаючи співи пташок.
- А чого ж бо то й мені не заграти – згадав він про сопілку та й витяг її з старого дупла , де ховав зазвичай.
А як заграв тільки, то чарівна музика враз торкнулася зеленого листячка та й осяло його дивним світлом, а потім полетіла далі, аж до високої Чорної гори, що вивищувалася над яром, де жив чорт.
А звідти, з патшиним співом, музика вернулася до чортяки та й сяймом в очі йому впала . Та й враз сталося диво – чорт гойкнув і перетворився на гарного чоловіка.
А щоби від нього й чортом не тхнуло , одразу пішов купатися у водоспаді, що поруч спадав з гуркітом з гори.
- Ой .. і холодна ж вода сьогодні,аже пече.. аж пече! – заметушився Чортяка, стрибаючи у водоспад.
- Гей, водограйчику! Братику! Помий мене водою!
Щоби ще гарніший я був собою!
І тут водограй зареготав, вхопив чорта міцними руками та й почав добряче мити то спину йому натерає, то груди, то у обличчя плює. Лише хочче чортяка вилізти, але водограй не випускає.
«Ще помийся! – регоче.- А от.. обличчя диви, немите! А потилиця.. а шія.. а А хвіст? Хвіст..
- Та нема в мене вже хвоста! – репетує Чорт, дляпаючись по вогкому камінню. –Нема! Я ж бо козак нині а не чорт! Отак!
І Водограй, побачивши що то дійсно козака топить, враз відступив від чортяки та й лише здивовано вирячивши очі зачмокав губами, витягши їх у приязну усмішку, врешті промовив:
- Ого.. які дива бувають! Справді! Козак! То дівку обіймай! А від відьми – тікай.
-Та на чорта вони мені здалися, оті жінки- зареготав чортяка та й, вдягши на себе одяг козацький( який завчасно поцупив у січовиків), вирішив собі помандрувати у сусіднє село.
А було те село бідним -бідним аж у самий край. Бо ж годувало воно не когося, а самого короля. Уявіть собі короля прогодувати!
Та й не тільки, а й його чисельну челядь, що складалася аж з 350 відданих слуг та під служників та ще 50 писців, та ще 80 глашатих та й іншого без числа панства.
Мешкали у селі здебільше удовиці та їх діти , а чоловіки як не воювали за короля, як не погинули безвісті, то деся на заробітках побивалися.
Та попри того, були чи не були у родині чоловіки,за кожного мали віддавати податок королю і як дитина коли народжалася хлопчиком – то за малого платити вдіче більшги й податок у казну ніж за дівку.
Отакі правила були!
Та Чортяка про те й вухом не чув. Та й для чого ото Чортячому синові ті королі та їх дурні закони?
Але мав би наш Чорт знати, що потрапив у небезпеку.
Бо, як який чоловік у те село заходив , то те завжди королю першим докладали наглядачі королеві слуги, пикаті та пузаті.
І одразу того чоловіка саджали у місцеву буцегарню, аби він не псував своєю появою села та не дай Боже не став на захист місцевих жінок та їх слабких діточок.
Зачарована сопілка. Закоханй Чорт (ч 2)
Про те розповідь, як чортячий син та до пикатого старости дістався
-Ого.. які тут оце садочки, а які млиночки! А які ж овечки білі, а які ж пишні курочки!
- Чортяка аж застрибав з радощів на одній нозі, коли побачив неподалік мальовничого озерця, невеличке ладне село з білявими хатками:
-Певно я оце сьогодні та молока нап’юся! А може й у шинку місцевому ще погуляю? Бо щося давно не розважався! - розмірковував рогатий.
Але, врешті згадав що він нині не аби який драний чорт, - а вже козак.
Тож витяг чортяка чарівну сопілочку та й заграв на ній якусь дивну стару мелодію. І швидко перекинувся на козарлюгу.
І от вже йде селом справдешній січовик! Та ще такий міцний поставою, що аж земля під ним згинається й танцює, - бо ж і козак собі не йде а дорогою гопака відбива!
А яка одежа вправна на козакові, а як шабля при боці його та й коштовними каміннями сяє!
ОГО!
Але, чекайте! Який же козак та й без коня? Та ніякий! Це ж Вам скаже усякий, хто зна що таке козак! Бо ж кажуть вірно: «козак без коня – усюди сирота!»
А в нашого ж чортяки - коня та й не було! От він й вирішив його знайти. А оскільки одразу гарного не забачив, то швидко перетворив на коня жваве молоде порося.
Так! Козак ж бо міг добре чаклувати!
То ото, як перетворилося порося на коня, то одразу й всівся на нього чортяка та й швидко, з хрюканням(бо ж кінь лише зовні виглядав конем, а голос мав як порося), поскакали вони у село.
- Будьте здорові, красуне, я оце козак, з Луга.. А Ви чи не підкажете де у Вас тут Шинок? – ледве зупинивши свого баського коня , лунко запитав козарлюга пузату старезну бабу, що мов вогка від дощу копиця сіна, стояла на краю села та неквапливо випасувала кіз.
-
- А? – лише відгукнулася бабця на запит, спершу нічого не второпавши. Вона ж бо була деколи глуха та й до того - не мала бажання відповідати незнайомцеві.
Загалом бабу Дерту, - а таке було прізвище нашої нової знайомої(бо у неї усі кози були дуже вередливі, а сама баба полюбляла вдягати кожуха волохатого, з козиної, так би мовити «дертої» шкіри), то ця баба дуже здивувалася виглядом козака та ще й кінь його їй видався дивним…
Тож Дерта Баба одразу замислила щось підозріле. Тому одразу стала глухою .
-Та, кажу, дорогенька моя, кралечка, квіточко осяйна, - де ж тут шинок ото такий, де музики грають, де багато їжі та питва?
- А? Сарости хата? – лишень промовила хитра баба.
- Так. Хата. – погодився козарлюга. Хата весела!
- А он -, всміхнулася косо стара, - ото де будинок за церквою! Ото там, бачиш, добрий козаче? – голосно промовила напівглуха як треба було, баба й швидко погнала кізочок у інший бік, до ставу.
-От бісова мати, що то за баба така клята мені стрілася? – розмірковував собі козак, намагаючись підкрутити ще дужче довгі вуса, бо ж міркував що має добре виглядати, коли зайде до шинка.
Одначе, Козарлюга не дочув останнього слова й не второпав, що баба послала його не у шинок, а до будинка старости. Не знав чортяка у образі козака, що шинку ніколи у цьому селі не було, як і свят, як і козаків вже років мабуть з десяток, сюди не заходило.
Місцеві чули, що загалом вже на Україні козаків не лишилося, тому й не чекали вже на цих визволителей зневоленого людства.
Тож, за якусь хвилину козак дістався місцевої церкви, а за нею побачив величенький, доволі заможний будинок, пана-Старости.
В порівняні храмом, який, як відомо, не дуже люблять чорти, будинок старости був набагато пишніший, а сам староста , що мешкав у ньому, видався чортові, що нині був як ми знаємо козаком, занадто пикатим та пузатим та й душі коазацькій, щирій, вільній - не рідним.
Бо ж чорт як перетворювався на козака , то ставав справді козаком і тілом і душею!
Тож не терпів усіляких упирів української землі!
-Доброго здоров’я , господарю! А чи не тут шинок? - запитав козарлюга, та так гучно гепнув кулаком у двері дерев’яної брами, що та небезпечно захиталася та одним боком аж перекосилася.
Двері брами рапитом прочинилися та й вхід до двора пана Старости - відкрився і для коня, й для вершника.
-Ой! – лише гойкнув староста та й тупнув ногою зі злістю, побачивши що без його дозволу на двір заїздить якийсь незнайомець.
Ан Бук-Стефко
ID:
991949
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 22.08.2023 22:51:58
© дата внесення змiн: 22.08.2023 22:51:58
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|