виходити із себе доти, доки не вийти зовсім.
а за дверима, вкотре за вічність,
знов плаче осінь.
голос осені трохи хрипкий і придушений.
плаче так, як плачуть у світі усі покинуті душі.
кап-кап... з пустого – і прямо у серце
час переллється, до дна переллється,
обезбарвить думки, завібрує у грудях,
втратить голос, плачем озветься.
серце – це келих, від трунку його п'янієш,
сильніше усякого чаду.
у келисі час, на дні тут любов,
на огранці слова, на поверхні ж – правда.
правда дзеркалить брехню:
найважчу – собі, і трохи легшу – світові,
правда хвилює, правда тривожить,
правда постійно шукає відповідь.
очі – колодязі правди і вічності...
осінь плаче, заглядає в зінниці зустрічних.
їй би хотілось уже закінчитись.
осінь – всередині, дивитись у себе, неначе дивитись в калюжі:
віддзеркалити світ, віддзеркалити сонце,
віддзеркалить байдужість.
віддзеркалить людей, їхні келихи, їхні погляди,
віддзеркалить усі пориви, прикриті одягом.
а в самій чистота, білий спокій і тиша,
осінь відкрила двері, ввійшла, обняла і залишилась.
жовтень 2018р.
дебют вдалий!
