Що завмер, насупив брови, батько наш, Тарасе,
на Дніпро забруднений, на оті палаци,
що стоять хазяям в радість на гОрі людському?
Що мовчиш, не розумієш українську мову?
Що сховав за спину руки, гранітом окуті?..
- Мабуть Божії накази народом забуті, -
каже з пагорбу крутого, дивлячи суворо -
мабуть не запам'тали батьківскеє слово!
Мабуть сором загубили - продали країну!
Обібрали голу матір в тяжкую годину!
Покарає Боже слово, народне прокляття!
Не чекайте, прокидайтесь, підіймайтесь, браття!
Рятуйте свою неньку, матір Україну!
Мені руки закували гранітом за спину!
Підіймайтеся з колін - не будьте рабами!
Бог розсудить -Він за нами, а я завжди з вами.
Мріяли отримати найкращую долю?
Не склалося, дочекались сльоз та неволю!
Обібрали вас розбійники - кляті демократи.
На що сподівалися, чого ще чекати?
Були ви під татарами, туркам ноги мили,
ляхам руки цілували, кацапам годили.
Присягали горцю правдой сумлінно служити...
Люди мої, людоньки, що з вами робити?
Вже чверть віку будуєте українську хату,
та знов стіни порепались і стеля щербата.
Бо залитий з покон віку поганий фундамент.
Дах найбільше цікавить правильний регламент.
Папірці ісписані тримають країну,
а народ-фудамент підставляє спину.
В вас кріпацька кров джеркотить від хати до хати.
Привчились сподіватися, найкраще чекати.
А тепер жиди пархаті з вами, наче з бидлом,
що замнеться, те і роблять - кінця края не видно.
Будуть вас топтати й хаять свої ж українці,
доки клятих горлохватів не смикнуть на гілці.
Де ж казацька ваша слава і гордість, і сила?
Тільки вітер завиває - мовчить Україна!
Щоб за вас останнюю кам'яну рубаху
розірвав на свому тілі, цілуючи плаху?
Будуйте свою Україну від края до края,
не чекайте заморського солодкого рая!
Живіть далі, моі любі, існуйте рабами!
В нагороду я отримав кам'яні кайдани.
1993
