Рясне безбороння лютневих дощів павутинками
вкопатися хоче у землю і стати плечем
до зірки, що краплі тримається неба відтінками,
до безвісті, що непрогляддями п’яти пече.
Кути загострились у душах…
Прикриті обтічністю
хмарин, що мережками виснуть на пальцях дерев,
чи встигнуть очистити грані до зустрічі з вічністю?
Нікому ж на сповідь цей лютий не видасть перерв…
Зима здичавіла,
вітрами на мжичку покраяна,
оплакує долю на спинах задублих плащів
і вголос читає рядки із літопису Каїна,
щоб світ пам’ятав: по собі той нащадків лишив.
