1.
Навіялась історія в зимовий вечір крізь віконце.
На каву завітала, відганяючи мою самотність.
Бо надоїдливо ота приводить сум укотре,
З історією стане веселіше, ось така її змістовність:
Жив у глухому лісі чоловік дуже самотньо.
Був у роках уже, але не зовсім ще старий.
Дні коротав свої тепер сумуючи, скорботно,
Адже дружину поховав, є в нього діти немалі.
Син та донька, живуть окремо, досить далеченько.
Будинок серед лісу він для себе нещодавно збудував,
Щоб від людей сховатися, жити спокійно та тихенько,
Уникнути інтриг, проблем та суперечок шквал.
Будинок немаленький той, він має п’ять кімнат.
Кухня велика в ньому, є просторий коридор.
Те місце - тихе в лісі, завжди підкормлював звірят,
Немає хижаків - косулі, зайці, білки та єнот…
Якось пішов він ввечері пройтися літнім лісом.
Почувся йому плач, був тихий, тихий, мов дитячий.
Там юна дівчина сиділа біля кущику ірису.
Підбіг до неї швидко, бо злякався того пла֜чу.
- Що трапилось з тобою, мила, звідки отут ти?
Вона злякалася його та іще дужче затремтіла.
- Не бійся, я тебе не скривджу, чому сидиш на самоті?
Є тут з тобою хтось іще? – вона мовчала та сопіла.
Що ж ти доб’єшся від дівчиська, переляканого чимсь?
Він вирішив привести її в дім, щоб заспокоїлась.
На диво, вона погодилася без вмовляння іти з ним.
Добрим очам його довірилась, лише соромилась.
Тій дівчинці було років шістнадцять, звалася Оринка.
Така гарненька, миловидність грала в погляді очей.
Була голодна дуже, мов три дні уже вона не їла.
Десь з півгодини їсть, але він бачить - хочеться їй ще.
2.
Вона, напевно, бачила у ньому батька, все розповіла.
Пристав до неї графський син, сп’янілий дуже був.
Оринка з тіткою, що там прислужувала, в них жила.
Не знала, хто її батьки, від того мала гіркий сум.
Тітка сварилася на неї, коли ставила питання.
Роботою завалювала, щоб говорити не було бажань.
В той день, в терпінні дівчини була крапля остання,
Адже синок хазяйський не соромився тих приставань.
Вона шукала захисту у тітки, але та із неї лиш знущалась,
Казала, що дурна вона, якщо не бачить користі своєї
У тім, бо може жити в розкоші, утриманкою значить.
Орина так журилася, а тітка іще більш знущалась з неї.
Вона втекла від нього, побігла швидко у садочок.
Додому йти боялася, тому просиділа там аж до ранку.
Побачила, що всі її шукати почали, побігла у лісочок.
У ньому заблукала, а як стемніло, то заплакала від стра֜ху.
Він розумів, що випадок такий не одинокий зараз.
Гарні дівчатка завжди потерпають від своїх хазяїв.
Інше питання, що не всі від залицянь таких тікають.
Бути утриманкою – то заманливо, дарунки дорогі їм дарять.
Але Оринка - інша, дуже мила дівчинка, сором’язлива.
Він так проникся її долею, що вирішив допомогти їй.
Вона така відкрита, щира, добра, неабияка красива.
Таке зустрінеться не часто, хай поживе трохи із ним.
Вона прокинулася дуже рано, звикла вже до цього.
На вулицю побігла, до кормівлі, щоб звіряток підкормити.
Прибігли вже зайці֜ з зайчатами, нагодувала терміново,
А потім повернулася у дім, на кухню, їсти хазяїну варити.
Уже обід настав, а він з кімнати не виходить, іще спить.
Заходити до нього вона не мала права, так її навчили.
Вже скрізь поприбирала, речі випрала, готова їжа - на плиті.
Тут він зайшов у дім, коли виходив, не помітила оті хвилини.
- Тримай, - простяг їй, згорнуті в хустину, її речі.
- О, Господи, він розповів їм, де я, що тепер робити?-
У неї думка промайнула, згадалися лихі події, втеча.
- Не бійся, захищу тебе, бо маю владу над такими.
3.
- Він має владу…, - із цією думкою вона вже місяць
Не розлучається, постійно думає: ким є цей чоловік?
А він радіє, що так чисто в домі і така смачненька їжа.
Лиш Богу дякував, що таку донечку тепер здобув і він.
Його донька֜ розбещена, лінива та самозакохана.
Вона на десять років старша від Оринки, заміжня֜.
Дітей не має ще, розваги любить та вечірки вдосвіта.
Коли не стало матері, про батька геть забулася вона.
Син теж, майже такий, йму трохи за тридцять.
Одружуватися не хоче, але любить дуже коней.
Вечірки полюбляє із віном, бажає веселитись,
А батьку дуже захотілося вже спокою у лісовому домі.
Сумує за дружиною, два роки, як покинула цей світ.
Так несподівано, що він не встиг із нею попрощатись.
Було у неї хворе серце, часто запрошував їй лікарів.
Поїхав в інше місто в справах, одразу довелося повертатись.
У молоді роки вона була красунею, яскраво чарівна֜.
Одразу закохався, вперше побачивши її у друзів.
Погодилася вийти заміж, з роками відчувалось, що вона
Його не любить, а своє життя із ним, любила дуже.
А він завжди її кохав, хоч часто відчував байдужість.
Вечірки вдосвіта із друзями йому набридли, а вона любила.
Відвозив, потім забирав, частенько напивалася у друзів.
Та, все одно любив свою дружину, її смерть його розбила.
Є в нього ще племінник, дуже гарний, добрий хлопець.
Дмитром батьки назвали, на честь діда, при народженні.
Син брата рідного, осиротів він рано, доля, ніби роком,
Звалилася на нього, коли батьки втопилися посеред осені.
Навіщо було їм іти купатися, коли вже стало прохолодно?
Ніхто не знав, але подія та, скорботою накрила рідних на роки.
Хлопчиною спочатку опікалися дідусь із бабою, але недовго.
Несила пережити таке горе було їм, за п’ять рокі֜в пішли й вони.
4.
Сьогодні вже Дмитрові двадцять три, минуло десять років,
Як дядько став опікуном його та, майже другим батьком.
Навчався кілька років за кордоном, дуже розумний хлопець.
Ось повернувся, навідується часто, щоб побачитись із дядьком.
- А гарна була б пара: Оринка і Дмитро, - сяйнула думка.
Розповідала йому дівчинка, що хто її батьки, вона не знає.
- Але ж, були вони, треба дізнатися про них, - з’явилася задумка.
Він вирішив допомогти Оринці, нехай щасливою нарешті стане.
Дмитро, побачивши Орину, закохався в неї, більше – в її душу.
Він став частіше ще з’являтися у дядька, щоб побути біля дівчини.
Вона соромилась спочатку, але хлопчина був відвертим дуже.
Все ж пара склалася, взаємністю тих почуттів були освітлені.
Але одного разу довелося дівчині дізнатись те, що не чекала.
Дмитро їй розповів, ким був насправді його таємничий дядько.
Вона так розгубилася, як їй поводитися з ним тепер, не знала,
Адже він – князь, впливовий, знатний, має неабияке багатство.
Раптова смерть дружини, яку завжди кохав занадто сильно,
Його збентежила настільки, що страждання завели сюди,
В тихий будинок серед лісу, жадав самотності він та постійно,
Тут, майже рік, про неї згадував з любов’ю, зігрівав думки.
- Він дійсно має владу… О, господи, та як же сталось так?
Три дні минуло, як поїхав він кудись, її одну лишив в будинку.
- Як говорити з ним тепер, поводити себе повинна як?
Хотілось їй піти, але Дмитро одразу заспокоїв її ду֜мки.
- Просив приглянути він за тобою, пове֜рнеться через два дні,
Довідатися про твоїх батьків він вирішив, бо ти ж цього хотіла.
У неї очі загорілися, невже про них дізнатись зможе він?
Ким не були б вони, але вона душею їх завжди любила.
Якщо відмовились від неї, краще все одно про це їй знати.
Вона на них зла не тримає, адже вони – рідні батьки.
Багато років мріяла побачити свою матусю, обійняти.
Прощення попросити, якщо образились за щось вони.
5.
Він повернувся у будинок рано вранці, шостий день минув.
Вона з питаннями в очах до нього підійшла, благаючи.
- Тепер лиш чітко бачу, як на батька схожа ти, - сум промайнув.
З першого дня його бентежив її погляд, когось нагадуючи.
- Сідай, Оринко, мила, розповім усе, я знав твоїх батьків.
Дружили ми із твоїм татком, коли були ще зовсім юними.
Твій дід дуже заможнім графом був, але маєток їх згорів.
Казали, що помстився хтось, жорстоким був з прислугою.
Антона врятували, то був батько твій, до тітки переїхав він.
Своїх дітей у неї не було, лише мала прийомна донечка.
Він на п'ятнадцять років був від неї старшим, але полюбив
Ту дівчинку, спочатку, як сестру, а потім склалася сумна історія.
Коли вже виповнилось їй п'ятнадцять, закохалися вони
Один у одного, але приховували почуття свої від тітки.
Даринка мала хворе серце ще з дитинства, завжди лікарі
За нею доглядали, але вона ховалася від них, набридли.
Антон кохав Даринку так, що ладен був померти ради неї.
Її хвороба кожен раз лякала, навіювала хвилювання.
Через три роки їх кохання виросло, майже в могутню скелю.
Антон відкрився тітці, та на диво, не було від неї сперечання.
Вона любила дівчинку, як власну донечку, навіть зраділа.
Кому ж іще довірити таке чарівне, але хворіюче створіння?
Хай буде щасливою Даринка, така відкрита, мила і тендітна.
Єдине, що не зміг дізнатися: чия вона була рідна дитина?
Казали, що вона народжена на стороні, утриманкою.
Дуже таємно, ніхто не знав, хто її батько, лише тітка знала,
Але нікому не розголосила таємницю, була вірною
Своєму слову, яке дала, коли дитину до себе забирала.
Осиротіла через рік Даринка, після народження, мати хворіла.
Хвороба дівчинки передалась від матері, яка померла молодою.
Тітка просила в молодят, щоб не заводили дітей, носила
В думках свій страх, що доля матері накриє дівчину собою.
6.
Але, засліплені своїм коханням, вони мали спільну мрію,
Що все ж народиться дитинка, зробить їх щасливими.
Даринка в Господа благала благословення на дитину,
Одразу завагітніла, але жорстока доля, її теж очікувала.
Вона померла при твоїм народженні, не витримало серце.
Антон, твій батько, з горя, майже збожеволів, став пиячити.
Помер через сім років, після неї, тебе винив у її смерті.
Тітка боялась, що сп’янілим, тобі нашкодить, із ненависті.
Ти не тримай на татка зла, він дуже твою матінку кохав.
Віддала тебе тітка у два рочки рідній сестрі твоєї матері.
Можливо, твоїм дідом був, нині померлий, отой граф,
В якого ви прислугою жили, ніхто того уже не знатиме…
Оринка плакала, хіба ж вона чекала ось таких вістей?
Хотілось їй в те вірити, що десь живуть її батьки доселе.
- Не плач, така життєва доля в них, вони не кидали тебе.
Більш за життя, любили один одного, а доля своє стеле…
Вже майже рік пройшов, як одружилися Орина і Дмитро.
Їх покровитель князь зробив усе, щоб їм жилось безбідно.
А скоро народилася дитинка в них, в тім щастя прибуло.
Орина - міцна та здорова дівчина, все буде добре з ними.
Напевно, батькове здоров’я передало֜ся їй, як спадщина.
Родився хлопчик, потім народила іще трьох богатирів.
Князь до них ближче перебрався, мав в онуках щастя.
Із ними повернувся до життя, а потім й сина одружив.
Велика, дружня склалася сім’я, у сина народились донечки.
Про що було ще мріяти? Жалів, що не побачила дружина їх.
Все рідше приїздив у дім посеред лісу, лише, як сонячно
Було, щоб звірів підкормити та поси֜діти із пам’яттю на самоті.
ID:
973260
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.02.2023 20:46:00
© дата внесення змiн: 08.02.2023 20:46:00
автор: ЭленБрус
Вкажіть причину вашої скарги
|
