Присвята Хосе Морено Вілла
Тиша вапна і миртів,
У травах шовкових мальви.
Левкой вишиває черниця
на полотнині палевій.
Павутину сіру мережить,
з семи птахів збирає призму.
Буркоче далеко церква,
лежить ведмедем на спині.
Яка врода! Скільки грації!
На полотнині палевій.
вона вишиває пристрасно
квіти своєї фантазії.
Соняшники! Магнолії
у завитках і блискітках!
Що за місяць і крокуси
на килимку для молитви!
П’ять солодких грейпфрутів
для неї в кухні, що поряд.
Нанесені в Альмарії
П’ять ран Христових*.
Перед очима черниці
скачуть вершників двоє.
Наче сорочка знята,
давні, забуті спомини,
бачили хмари і гори,
що вдалині завмерли,
як розбилося серце
серед цукру й вербени.
О! як здригнулась долина
і двадцять сонць запалали.
Як ріки назад повернули
Схвильованої уяви!
Але змогли її квіти
устояти серед вітру,
грало у шахи світло
на високих решітках.
* П'ять ран нанесені Христу при розп'ятті на хресті - долоні і ступні пробиті гвоздями, бік - списом.
Federico García Lorca LA MONJA GITANA A José Moreno Villa
Silencio de cal y mirto.
Malvas en las hierbas finas.
La monja borda alhelíes
sobre una tela pajiza.
Vuelan en la araña gris,
siete pájaros del prisma.
La iglesia gruñe a lo lejos
como un oso panza arriba.
¡Qué bien borda! ¡Con qué gracia!
Sobre la tela pajiza,
ella quisiera bordar
flores de su fantasía.
¡Qué girasol! ¡Qué magnolia
de lentejuelas y cintas!
¡Qué azafranes y qué lunas,
en el mantel de la misa!
Cinco toronjas se endulzan
en la cercana cocina.
Las cinco llagas de Cristo
cortadas en Almería.
Por los ojos de la monja
galopan dos caballistas.
Un rumor último y sordo
le despega la camisa,
y al mirar nubes y montes
en las yertas lejanías,
se quiebra su corazón
de azúcar y yerbaluisa.
¡Oh!, qué llanura empinada
con veinte soles arriba.
¡Qué ríos puestos de pie
vislumbra su fantasía!
Pero sigue con sus flores,
mientras que de pie, en la brisa,
la luz juega el ajedrez
alto de la celosía.
