|
Цикл поезій 2016-2019рр.
Картина Тетяни Молодої "З синіх глибин" 2023р.
Глупий присмерк
Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,
Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,
Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,
Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?
03.2016
Пів вірша
Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.
04.2016
Найкоротші Його вірші
Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,
І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,
Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,
І збагнути комусь несила
Мою правду, й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,
І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою* не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна –
Перед ворогом не схилюсь,
Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!
Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!
Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.
06.2016
*Біблійна особа. Одна з дружин Давида. "Була ж це жінка з добрим розумом" І книга Самуїла
Полум’ям
Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,
Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,
Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,
Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
А доти – кожному хай на слові у вись осмілитись!
Бо вірю в миті та крізь роки я: серця не черствіють.
Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!
07.2016
Вічний оберіг
Моя мама – гроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!
Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!
Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!
Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.
12.07.2016
Не молись на свої долоні. Про долю
Це не доля лежить на твоїх долонях –
Це туманність доріг і примарність днів.
Не залишся в полоні жахливих снів,
Адже доля – це віра в гарячих скронях!
Бо не доля тебе обирає, а ти її!
Бо тобі підливати олію в свої вогні!
Бо тобі визначати напрями течії!
Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!
Не молись на свої долоні,
Облиш, облиш!
Сльози щастя також солоні.
Якщо звелиш,
То нектаром стікати будуть
З твоїх очей.
Не залишся в полоні блуду
Сліпих ночей!
07.2016
На розсипах вій. Про зневіру
Куди мені йти, коли йти немає куди?
Моє друге "я" залишається тут безіменним.
Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?
Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
Коли всі шляхи залежані та заяложені?
Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.
Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
Мені – їх здувати своїм простосердним звичаєм,
Складати в букет материнку, полин, звіробій,
Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.
Вагомість просіє крізь сито моє ім'я –
У метриці, паспорті вперше втрачаю потребу.
Тепер лиш дивуюсь: мій Боже, невже не я
Так вірно й покірно роками молилась небу?
07.2016
Як котилося сонце з неба
Як котилося сонце з неба –
Всі святі затулили очі.
А воно, чи сліпе, під себе,
Мов пергамент, згортало ночі.
Тільки борозни, як гадюки,
Позад нього чорніли скрушно.
Пролягали шляхи розпуки,
Затихали вітри послушно.
Хтось сказав: це Земля спіткнулась
Об космічну пісну пилюку.
Не забулась, ох, не забулась
Людських діток прадавня мука.
Не зболіло й не догоріло.
Цього трунку повік не впитись!
Дай нам Боже, наш добрий Боже,
Не змиритись з гріхом! Не змиритись!
24.07.2016
Не останній вірш
Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.
Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
А коли віднаходила серцю своєму спочин –
Виникали ураз хвилюванню ряди причин.
Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
Проганятимуть з дому у досі незнану путь.
Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець –
Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.
08.2016
Ріки смутку
Не перелити ріки смутку
З бокалу втрат в бокал набутку.
Не зворушити тої волі,
Що зроду не смакує солі,
Бо любить прісність.
Рішучість – мов налитий колос.
Не смій читати скарги вголос!
Бо зачекати – це не дія,
Так можна і зімкнути вії,
Не надивившись.
Та хто ж не мріє про відлиги?
Усі ми втомлені від криги.
На ній і холодно, і слизько,
Й здається, небо надто низько.
Ковтаєм хмари.
На груди – втрати, як медалі.
Позаду – знищують скрижалі,
Й святим, стрічаючи з дороги,
Всипають попелом не ноги,
А голови.
Докурюй мовчки самокрутку!
Зі слів пустих нема набутку.
Землі сирої перша грудка...
Не перелити ріки смутку.
08.2016
Не здолаю більше. Про чужу мету
Не здолаю більше цього потоку
І поштова скринька моя пуста.
Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
Що несу у торбі? Та це ж мета!
Я її досягла, хоч було нелегко,
Я каміння – в ступу й товкла, товкла!..
Брили страху – в вали й граблями зверху!
Я під сонцем шкіру дотла спекла.
Обпалила душу – на сушку грушу.
Тут привал короткий. Що знову мушу?
П'ю роси три краплі, я далі рушу.
Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.
Долі підлі повороти
Висікали в душах гроти.
Йди, берися до роботи,
Лиш не думай про турботи!
Цить! Мовчи!
Тут є воля вишня.
До мети:
Ти моя
Колишня!
– Я ж твоя...
– Ні!
– Я ж була...
– Пройшло!
– Це ж було...
– Давно.
Лиш чорніють пні.
Площі зрубів "нас",
Площі зрубів "їх"
Щільно вкрили час,
Хрипом бреше сміх.
– Отже, в торбу мене?
Далі – з горба коти?..
Ми ж з тобою на "ти"!
– Це також промине.
Нам окремо рости.
Хибні цілі спалю
І тебе – не мою...
Отже, в торбу. Прости!
А вона мені: поводир!
Я ж її дурну – в монастир.
А вона: усе ж проявлюсь!
Не моя, тому й не боюсь.
Ох, несталі думки мої, несталі!
Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
Ох, неспілі літа мої, неспілі!
Ох, невмілі слова мої, невмілі!
Тільки так: не свою мету
Не цілуй, як грішник святу!
Не виклянчуй в вічності гріш!
Навпіл душу свою не ріж!
08.2016
Ніхто не хотів вогню
Ніхто не хотів вогню.
Палили з усіх сторін
Вогнями прийдешніх змін.
Чи йти на поклін?
Востаннє її малюй –
Повстання свого мету!
Вустами цілуй не ту,
Насправді просту.
(Не) воля твоя лежить
В підніжжі чужих звитяг.
(Не) доля торує шлях,
Не герб і не стяг.
Допоки ти креслив план –
За тебе уже змогли.
Нарешті одне збагни:
За нас полягли!
17.09.2016
Перелітні
Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
Перелітні іздалеку землю свою помічали.
І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.
Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
Перелітних дороги не завжди додому вертають.
Пролітали роки, час бо має довершені крила,
Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.
18.09.2016
Тихим голосом пересторог
Тихим голосом пересторог
Дивна істина просто відкрилась:
Не суди, коли ти – не Бог,
Бо і янгол втрачає крила,
Бо і янгол накликав гнів,
І летів блискавицею з неба.
І поміж вогняних стовпів
В нього в милості є потреба.
Мудрість криється у словах,
Що не топчуть, – підносять душу.
Чом же янгол цей множить крах?
Вісник Бога колотить сушу
У болотах людських знемог?
Чи забув про подібних грішних?
Тихим голосом пересторог
Вічні істини для невтішних.
25.09.2016
Покинути все. Про віру
Покинути все й летіти, летіти... Куди?
У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
Приймають укотре суворі ухвали суди.
Боротись несила.
Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
Це слабкість – тікати від прози життя у вірші
Чи думки боріння?
Смішними здаються думок непохитні мости.
Під ними проходять невірства порожні вітрила.
Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
Вона лиш гостила.
Без неї маліють здобуті вершини землі,
А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
Час мрійництво витер.
29.09.2016
Істеричне. Поетом бути не хочу
С. Пікаросю, В. Сердюку
Поетом бути не хочу!
Впихаю цю думку в риму
В тонах графоманського гриму.
Поетом бути не хочу!
Віршописи скупо-озимі
Жуками підточують мозок.
Осанна великій прозі!
Занадто тісно у римі.
Наука поетики стисла
І пісня моя – жебрачка.
Верлібр – ось солідна подачка
Усім, в кого муза скисла.
Ритмічні продумані строфи,
Вчорашні стандартні стилі
Думкам прогнозують штилі –
Культури страшні катастрофи.
Берись римувати чисто!
Не вмієш? Тоді й не берися!
О люстро натхнення, святися
В космічному світлі врочисто!
Сумнівним словом "верблюди"
Прозріння своє відстрочу.
Зізнаюсь вам чесно, люди,
Поетом – не вмію, а хочу.
30.09.2016
Перехворію осінь
Я переплачу! Я перехворію!
Слова не здатні зважити в мені
Цю безнадію й цю без дна надію.
В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.
Я вкотре спробую набратись сили.
Забудь слова! Забудь слова! Забудь! –
Так восени я спокою просила.
Росила серце безсловесна лють.
Причин для слів умисно недобачу.
Гаси, мій розуме, свою свічу!
Перехворію осінь, переплачу!
Послухай лиш, як голосно мовчу.
03.10.2016
І стояла самотня людина
"Постояла ще пів години, ніби вже померла, але не могла впасти, бо заважала звичка жити"
Г.Г.Маркес “Ісабель дивиться на дощ в Макондо”
І стояла самотня людина на порозі у завтра.
І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
І не знала людина, чого вона в світі варта.
І терзали її протиріччя думок бездумно.
І молилась людина без слів, молилась серцем.
І померти бажало серце або ж – служити.
І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.
04.10.2016
Горе йде. Про несвідомість
"Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети..." Єв. від Мт. 17:4
Боле мій,
Боле глибокий, злісний,
Хочеш ти
Конче мене схилити.
Взявся б ліпш
В крижму цупку сповити,
Колисати,
Пестити і журити!
Горе йде!
О! Горі горою горе!
Краще б ти,
Горе моє гіркеє,
Пило ртуть,
Гризло граніт і луби,
Он які
Маєш міцнезні зуби!
Душить жаль,
Жабою заздрість душить
До отих,
Що без жалю – у душі.
Не берусь
Їхню мету збагнути.
Боже, як
Добре мені тут бути!
10.2016
Дим у очах
Дим у очах.
Сизого повно, не перейти.
Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
Ким будеш ти?
Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
Очі заступить дим.
Там, де не ждуть,
Будеш ніким.
Колір утрати... Ох, ці прощання!
Тільки б не стати ним –
Димом в очах.
Сизого повно.
Не перейти
Крізь
Дим.
27.10.2016
В кожнім невільнім
Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
Та з жодним не варто прощатися!
Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
Може, так ми іншим віру дамо?
Може, іншим...
Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
Та чи справді це має значення?
Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
На минуле не слід озиратись –
Це минули!
Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
Не ліпи з атеїста побожного!
Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
В кожнім невільнім є частка вільного.
У кожнім!
02.11.2016
Пізнє натхнення
Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.
Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком –
Помислом-карою спомин тебе здогонить.
Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру!
04.11.2016
Щоб не стати одним із тих
Щоб не стати одним із тих,
Що на берег, як мокрі дрова,
Викидає рікою лих –
Думай думку, на те й голова!
Є весло у твоїх руках –
Не вагайся, берися гребти!
І в пінистих хвилях-роках
Не зупинять обмежень мости.
Перекати муштрують дух.
Тут фарватером шосте чуття.
Камінь страху гальмує рух
І сповільнює серцебиття.
Не вирискуй шляхів простих,
Не вдавайся в порожні слова,
Щоб не стати одним із тих,
Що безцільні, як мокрі дрова!
25.11.2016
Слова
Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
Коли, мов град, вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці
І з-поміж всіх – високі відокремлюй.
Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі – у підвали тягнуть міхом.
26.11.2016
Опівночі
І ти – не ти, і я – не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.
І сміх – не сміх, і сум – не сум,
Глузливо вітер свище.
На ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.
На ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.
І плай – не плай, і путь – не путь,
Все продано, пропито.
Вчорашній день, прадавню суть
Забуто й пережито.
І день – не день, і ніч – не ніч,
Міняються орбіти.
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.
І я – не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.
29.11.2016
Полковник
"Я не хворий, — сказав полковник. — Просто в жовтні я почуваюся так, ніби мої нутрощі гризуть дикі звірі."
Г.Г.Маркес "Полковнику ніхто не пише”
Начисть-но до блиску, полковнику, свої черевики!
Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.
Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.
Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених
Немов на пательні людей і возносити пам'ять про сина.
Тож начисть-но, до блиску, полковнику, свої черевики!
І нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті.
Чекати вміють лиш ті, що називатимуться великими.
Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.
Осінь 2016
За крок до прірви
За крок до прірви, найхиткіший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи це кінець, чи лиш життя урок?
За крок до пустки, найкоротший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись, я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок!
За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
Залишу іншим, а собі – лиш муки?
До того щастя, наче до зірок.
Мій крок завжди був надто нестійким,
Але без нього лишуся ніким.
02.12.2016
А мені до сонця
А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
А моє? – Моє так і не зворушило.
А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
Бо давно вже слово не мед і не ліки.
05.12.2016
По білому білим
По білому – чорним. По білому і... пробіл.
Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!
По чорному – чорним. Маскується хитро, та
Небачений морок – це зручно лиш для крота.
По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.
По чорному – білим. По чорному все дарма.
Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.
Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.
Небачений морок – по білому білим. Біль.
Для білого білий стає гріхом мимовіль.
08.12.2016
Світ невколисаний
Вітре мій дужий,
Давній мій друже,
Дуєш, марудиш
Кров’ю узори.
Ген за Карпатами
Світ розкудлатив ти,
Світ непричесаний,
Частий безчестями.
Як нечестива
Донька опівночі,
Встала із півнями
Землю бентежити.
Стала на ніженьки
Грішная дівонька,
Підла й зманіжена
Дівка-війна.
Підла й зажерлива.
Ліпше би вмерла я!
Ліпше б осліпла я,
Густо не кліпала!
Крапельки-сльозоньки
Котяться до́ землі,
Котяться грозами,
Душі рвучи.
Де ті рішучі є?
Кривда чи правдонька
Б'є недобитих ще?
Що їх пече?
Світ розкудлатив ти,
Вітре мій, брате мій.
Світ невколисаний,
Вздовж переписаний,
Сколотий списами,
Словом-мечем.
11.12.2016
Пегас і вічність
Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
Тож, вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса,
Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.
13.12.2016
Gebo
Істинно: світ чужий
Не промине жоден!
Вітре, біди годен,
Вий!
Бийся, крило моє!
Стрічні вітри дужі.
Град запашні ружі
Б’є.
Конче бо ще злетить
Птаха чудна в небо!
Вічності дар – Gebo* –
Мить.
Часу пісок – долів.
Правда – на дні долі.
Душі птахів голі.
Тліє!
Тліє крило чуже.
Ввись – аромат ружі.
Дим не псує стужі
Вже.
Вічності дар – життя.
Істинно: світ Божий
Долю і час гожий
Втяв.
17.12 2016
*Руна, що уособлює дарунок одночасно як жертовність та щедрість
По заборонених стежках
По заболочених стежках
Позолочені ніжки не ходять.
Хороводи в походах не водять, –
В походах п’ють воду-вино, мовчать,
На привалах тужливих пісень заводять,
А між привалами глухо бродять,
Як пам’ять в думках по роках.
Позолочені ніжки
Не люблять ходити пішки,
Адже мізки тримають віжки
В міцних руках.
Мізки з ніжками напрям годять,
Віжки смикають, рівно водять,
Та думки навіть їхні бродять
Від вина.
То біда не коня, а ніжок,
Що порвались три пари віжок.
Стільки ж було осушено діжок –
Всі до дна.
А колеса – в дрова до пня.
Ніч холодна, спалиш й останнє,
Щоб зігрітися до світання.
Жаль огня.
Позолочені ніжки спішно,
Ношу кинувши, дім не зводити,
Взялись пішки болото обходити.
Смішно,
Та в багно позолочені ніжки
Вгрузли все ж на стежинах збочених,
Оминуть не вдалось заболочених.
Хех!
Так стежки заболочені вчать,
Що в походах не злато – ладо.
У походах й без золота радо
П’ють вино і мовчать.
18.12.2016
Двадцять перший вік
Ллються ріки,
Воложать повіки
Двадцять віків і один.
Хтось рахувати навчив,
Хтось – будувати дім,
Інші – поратись в нім.
Днів було сім.
Та був ще один,
Що з нулем годин,
Що з безритмом пір,
Сліпотою дір,
Нескінченно восьмий,
Нерозімкнений.
Цього ніхто не зобачить.
Усі переплачуть
Потоками рік.
Вагою повік
Прикриють-пробачать
Взаємну незрячість.
У нулях годин,
У безритмах пір,
В нескінченно восьмім,
Нерозімкненім,
Продовжує лік
Двадцять перший вік.
12.2016
Простоокі
Постій отут.
Помовчи.
Хтось носить твої крила
В своєму наплічнику.
Час – вуйко рішучий,
На раз-два-три
Запалить свічки
В твого храму підсвічниках.
І все-таки, які ж ми одинокі
Під цим ванільним та сумбурним небом!
Які ми в час зневіри простоокі!
Як бути вислуханим кожному з нас треба!
Постій отут.
Помовчи.
Ти ж носиш мої крила
В своєму наплічнику.
Злічи їхні сутності
Й на цифрі три
Запалюй свічки
В мого храму підсвічниках.
І все-таки, яка ж вона ванільна,
Ця простоокість стишеного кроку!
Людина одинока, коли вільна,
І поневолена, як має когось збоку.
Запалюй вогні
В потоках олії.
Вдихай –
Це заграва
З лавандою тліє.
В твоєму наплічнику
Зіжмакані крила.
Лети,
Я небо відкрила!
05.2015-12.2016
Два міста
Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
І занадто непритаманні для мене ролі.
Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
Та тепер мені треба вертатись на захід,
Щоб встигнути до сонця сходу.
Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
Місто барвистого зброду.
Я закохана в інше, північніше, чуже. Я маю право.
Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
Моїх невирішених справ.
Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
Сім епох, сім життів, сім років тому.
Я сумую, місто, забери мене додому!
02.01.2017
Вітрів дороги
Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!
Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.
04.01.2017
Пам'ять
Так палало й тоді, коли ти переходив за тло.
Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
Ні для кого цей спадок!
Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
Що родючими після відходу твого назовуться.
Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
Що в розплаті зійдуться.
Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
Із глибин голосних, з океанів кінців та начал,
Мов відлуння: ти – пам'ять!
03.02.2017
Думка
Ти тлієш, згасаєш зі мною.
Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
Пристанеш до гучного рою.
І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
І міняли засади, погляди, віру, смаки...
І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
А свої були соромом вбиті та страхом скуті.
Тлієш, недовершена і неозвучена!
Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
В найтихішому лоні зародком скручена,
Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.
Тлієш позичена.
Тлієш лукава.
Вже й пересичена.
Вже й нецікава.
06.02.2017
Світові боляче
Світові боляче знатися з цим жалем.
Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.
Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
В серце землі водоспадами б'ють і градами.
Люди й меандри річок називали б зрадами,
Щоб не коритися плинності й сивині.
Світові совісно. Світ відсікає час
Ерами, веснами, війнами, злом, легендами...
Світ поглинає, та все вивергає нас
З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами...
08.02.2017
У горіхову ніч
Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
Не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої
Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
Коли ніжність моя верхівками паростків
Ще тільки лиш вчилась рости –
Тепло-карим подивилась на мене моя душа
І дала мені пройти.
11.02.2017
Поет
Ти хворієш, поете! Глупо.
Зануряєш перо в отруту.
Справді, муза цілує скупо –
Кличеш пристрасть давно забуту.
Воском скрапує мить, регоче,
Тінь вірша зазирає в очі.
Щось являє тобі пророче,
Бо слова до пророцтв охочі.
Ти, поете, гориш і мариш,
Жовчю серця тамуєш спрагу.
Завтра лихом об землю вдариш,
Тож сьогодні пильнуй відвагу.
Збайдужілої музи губи,
Льодяні, привідкриті скупо,
Заціловуй, кусай до згуби!
Ти хворієш, поете! Глупо!
Зима 2017
Стариці
Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.
Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.
28.02.2017
Розквітають магнолії
Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.
Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.
04.03.2017
І тоді я злякалась
І тоді я злякалась – Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?
І тоді я здригнулась: дурна,
Так, годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!
09.03.2017
А у тебе подушка з пір'я
А у тебе – подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!
10.03.2017
Бентежна. Про відвагу
Ти така бентежна!.. Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.
Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська.
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.
А для тебе зшито два лиця:
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі на ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.
21.03.2017
Сорок вітрів
"Ще численний цей народ. Зведи їх до води, і Я там переберу його тобі"
"Трьома сотнями мужів, що хлептали, спасу тебе"
Суд. 7:4, 7
Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.
Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.
Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!
12.04.2017
*Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події
Грозовито так
Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
Ніч задухою загустилася у цвіту.
Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
Людям снилося щось позначене на біду.
Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
Грозовито так, наче війни йшли між богами.
Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.
10.05.2017
Переступити цю межу
Переступити цю межу.
Обмежуючи, певно, втратиш.
Не передати на словах безгрішність думки.
Не перейти за горизонт,
Бо горизонти завжди інші,
Хоч зблизька страх не більший, ніж здаля.
Твоя земля – моя земля!
Та хтось із двох чи заблудився,
Чи то залишився в чужих, забув про дім.
Не передати на словах.
Я в нім по вибілених стінах
Простих шляхів для тебе креслила узори.
Та нащо вимагати слів,
Так прикро, бо не передати,
Коли придумав Бог щось більше за слова?
15.05.2017
Коли високі стають низькими
Коли високі стають низькими,
Коли зневага калічить душу –
Чи мушу плакати за минулим,
Чи будувати майбутнє мушу?
Коли не сором лиця позбутись,
Коли покути вмістили в фрази –
Чи зразу випили ви отрути?
Чи вам боліли мої образи?
26.05.2017
Розірване намисто
Весна моя опала пелюстками
Зів’ялими, затоптаними. Душно.
Слова порожні бігли незворушно
За обрій кучерявими рядками.
Чужій весні, а може, це на краще,
Цвірінькали такі неспілі мрії.
Томило сонце грубі безнадії.
Стихало серце потайне, ледаще.
Я опадала. Мовчки. Ненавмисно.
Невипадково. Явно. Недаремно.
Думки котились і зітхали чемно.
Потішно, мов розірване намисто.
30.05.2017
Це стриноження
"Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек."
Хуан Рамон Хіменес
Це стриноження другого "я" на поверхні свідомості,
Обезглавлення обездоленості погрішності.
Прошиваючи лиш припущенням грань невідомості –
Футуризмом фортуни вперто торуй торішності!
Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей,
Безпросвітностей первозданного першопомислу.
Викривляючись у кристалах параболічностей –
Книгоспаленнями відроджує простість промислу.
29.06.2017
Молитвами пречистих
Молитвами пречистих начисто пересіяна.
Все просипане поспіхом не перед тими, не...
Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене.
Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
Що з на хліб не готового – не пожинайте, ні!
Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.
Позаглушують лихо, втіхи мої позатемнюють,
Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.
05.07.2017
В очах у статуї
Ніч закрила мене на замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми – малі, легковірні та все несвідомі
Зі своїми великими правдами?
Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та забувши й вклонитися, брали брудними руками,
Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я і докору,
Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.
Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги.
І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.
Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
Аж навіки буде простосердя збережено?
Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.
Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.
15.07.2017
Як сполотніють очі від невдач
Як сполотніють очі від невдач –
У волошковім полі збліднуть барви.
Як солов’їну пісню втне пугач –
Останній раз заквітнуть вікнам мальви.
Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
Хрести узбіччями показують дорогу.
Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
Та все ж одна молитимешся Богу.
Святі узбіччями засліплюють лицем.
Такого сяйва зроду не стрічала.
Ниць упадеш, бо серце тягарцем,
І це падіння, мов вінець начала,
Немов за власний хвіст себе кусає змій,
Як день і ніч, як альфа і омега,
Як камінь з пліч, як порошина з вій,
Листок оливковий на палубі ковчега.
І жар у грудях – полум’я святе.
І можна хоч сто літ отут сидіти.
Таке велике і таке просте
Це одкровення: ми – Господні діти!
31.07.2017
Першопрохідник
П’яниця,
Як в колесі шпиця,
Зламався дочасно.
Почасти справедливо: зданий на вагу,
Мов зневажений.
Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
Все пусте.
Випускайте на волю літачків злості вашої
І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
Через одного!
Одноокого, однобокого
Першопрохідника, що одиноко педалі крутив,
Віддайте дикунам на поїдання!
В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
Та його найкращих традиціях прописано:
Якщо з горба,
То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.
15.09.2017
Я зірвала увесь виноград
І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного грона.
Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
Чи у венах ще досі кров, чи солодкість – думок глюкоза?
За прогнозами варто збирати врожай,
Бо на сон і біду пробиватиме град.
Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
Наче випередити хижаків сліди.
Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
Лиш луна у падінні розтягне крапку у кому,
Заверне навстріч хижакам, а мене заговорить: жди!
Я розкинула тут ненароком свої сліди.
06.10.2017
Вічний
Пам’яті В. Стецули
Так буває –
Стрепенешся і зрониш сльозу:
Ким він був,
Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
Вітер долі
Ламає квітучу лозу,
А ти –
Вічний!
09.10.2017
Височінь
Ти – височінь.
Тобі болить
Натуга слів.
Ще мить і я
З вітрами – в бій.
Не знай тяжінь!
З корінням рву
Земне перо.
Переболить.
Перебуло.
Мети чоло
Цілую
Знов.
І ще.
І щем
В цю мить ловлю.
Переболить.
Чи відмолю?
31.10.2017
Однокрилі
І злітають до неба янголи однокрилі,
І співають пісні хвалебні у одкровенні.
І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
І пронизують світлим ликом глибини темні.
І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
І наколюватимуть святість собі на груди.
І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
Що у янголів по крилу відібрали люди.
09.11.2017
Білим маревом вкрита дорога
Білим маревом вкрита дорога –
Це не сніг, – це моя душа.
Я стелюсь навпростець до Бога,
Щоб ласкаво мене втішав.
Ох, сьогодні я геть охляла.
Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
По мені чиясь ніжка гуляла,
Що аж зранений дух осів.
І хрустіла моя серцевина,
І спускала морозний сік.
По людині ступала людина,
Наче світ їх обох прирік.
І одній було сиро і жаско,
Іншій – слизько було спішачи.
Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
Тільки ніжок не намочи!
03.12.2017
На окрайчику перестороги
Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
Пелюстками засипало суджені долі дороги.
Далі буде життя! Переплети зі щастя і бід
Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.
Далі буде любов на піску залишати сліди,
Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.
Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.
30.12.2017
Бо такі не лишають слідів
Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.
Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.
06.03.2018
Спалене крило
Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
Зможе в собі помістити вселюдська історія?
Це не містерія, чорт забирай, це доля!
Вогники вікон блимають SOS.
Поодинокі врятовані
Повимикали
Світло.
Дехто
Тривожний
Так само, як ти тепер,
Штори нервово розшторює,
Погляд напружує та затамовує мить.
Ким залишаються люди, коли із очей заслони
Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?
08.03.2018
Це прозріння прийде
Це прозріння прийде опісля плачевних втрат.
Нам не раді тут! Нам не раді! О, нам не раді!
Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!
Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
Що в житті та свободі однакову мають потребу.
Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
Та, як все неминуче й минуще, – таке й воно.
02.04.2018
Істерія. Сад душі
Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?
Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого, як воно є,
Не знаю.
Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого, як воно є,
Тож продовжую про своє:
А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.
А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.
Та коли вдихаю на повні груди –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках.
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами.
Гамірливі джерела.
Мироносні живиці моїх лісів.
Чепурні квіточки –
Дзвіночки.
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси.
Перетікають миті.
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... Чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. О!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена, бачу – на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.
Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.
Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить, –
Не істерити!
20.05.2018
Остання із висот
І буде це остання із висот,
Коли шляхи подивляться у спину.
На них покинуту тебе-дитину,
На них загублену тебе-дитину,
На них утрачену тебе-дитину
Вже не притулить жодна із чеснот.
Ти взяв її за дорого. А втім,
Що є достойною ціною смерті?
Усі відречення були відверті
Та й клятви всі не суперечать їм.
І грім побий його, та відбуло
Усе і всі. А час – сліпий приблуда
Обабіч тебе став і просить чуда.
Зарадь йому, спини, розгладь чоло!
І буде це остання із висот,
Де пригадаєш путь себе-дитини.
Там в сонця золоті спливаючі хвилини
Монетно котяться, відрікшись позолот.
17.05.2018
Кити
І коли моя земля стає плоскою,
А кити хвостами хмари наганяють –
Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
Лиш облущуються спогади лускою
В сіль глибин, котра з прибоєм ріже ноги.
Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
Осягаю думку – землі наші різні!
І в китів своїй землі прошую вологи.
18.05.2018
Датермінізм
Гір нема! –
Як вирок, як холодна долі відплата.
Ось кіно, дивися його і не май претензій!
На тобі – острівець святий,
Латка неба і власна хата.
А що коли Монтеск'є помилявся?
Переоціни себе, дій!
17.06.2018
На видноколі
Стає душа на виднокраї.
За нею – смута і полин.
І так полошить чорні зграї,
Що ті здіймають рваний клин.
Пташиний вереск. Неба пломінь.
І промини, й не пом'яни
В крилатій висі гострий промінь,
Коли утишаться вони.
Цей край убраний бур'янами,
Як в ткані сонцем килими,
І буде витоптаний нами
Ще до покінчення зими,
Ще до покільчення дороги.
Душе, а здужай не злягти,
Коли узриш, стоптавши ноги,
Що розпорошено хребти,
Що розверзались океани,
Що розкололись небеса.
Чи ти поплачешся на рани,
Як доторкне тебе краса?
Ні! Стоячи на видноколі,
Пройшовши вічність до мети,
Зневаж свої звитяги кволі,
Наважся через край піти!
18.06.2018
Ковзаниця
Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,
І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає аж у п'яти,
Коли у грудях – стужа м'яти,
А під очима – темінь літ, –
Якої жили увірвати,
Якого збутися ребра,
Щоб ноги визволити з вати,
Зцідити думку з-під пера?
І що залишиться по тобі?
Життя чимдуж ковзне по лобі,
Бо найстрімкіша ковзаниця –
Це вічність, що стирає лиця.
18.06.2018
Алича
Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
Лоб до лоба скрегочуть колії і колеса товарняків.
Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.
Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту.
Тільки падає, не стидається, певне, знічев'я, алича.
Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
А мені до колін оголених припадає брудне циганча.
06.07.2018
Щось більше
Я сьогодні не встигла дещо.
Може – жити, а мо – щось більше.
Так міняють вірші на вірші,
Так за ляпас – не здачу, – решту,
Так прищеплюють дубу липу,
Накладають на опік пластир,
Так умовне беруть за власне,
Обезкиснюють сміх до хрипу,
А тоді, під гнітючість рішень,
Безумовністю заперечень,
Розпинають межу обмежень
На життя і на дещо більше.
19.07.2018
Благословення Сізіфа
Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!
Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних.
Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
Боги все так само будуть богами, молись їм чи не молись.
І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
Є мить, щоб зробити ковток свободи, і до підніжжя мерщій!
Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!
22.07.2018
Як мисливець іде до пастки
Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?
Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, цей слід глибокий твого Доброго Охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи і відлуння прийдешніг змог?
Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!
19.08.2018
Вигнанка осінь
Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
Висмоктує все найпоживніше і найсмачніше.
Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.
Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.
31.10.2018
Орієнтири
Ми – одинокі орієнтири
На мапах долі щоденних стрічних.
Ми – точки втрачені на предвічних
Обривах думки і зламах волі.
Ми – перехрестя, мости і схили,
Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
Ми водночас і засів, і збіжжя,
Дощі живильні й фатальні зливи.
Ми неприступні. Ми – переступники.
Чотирибокі дня пів і ночі пів.
А інших пів дня й пів ночі ми
Гладкі й обтесані, святі та сходжені.
О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені
Ми заразом і повози, й впряжені.
І обросли вже мохами в'язи нам.
Ми – непорушні орієнтири.
20.01.2019
Часи моєї дружби з ними
Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
Цією ранньою весною мене не кличуть
До свого столу в новосіллі новоприбулі.
Часи моєї дружби з ними – давно минулі.
І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
Ох, де б мені гніздечко звити? Ох, щастя де би?..
Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні.
Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!
Цією згубною весною набухнуть груди.
Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
О, люди вміють дорікати пташиній суті!
04.02.2019
В сивім небі тривожна пташка
В сивім небі тривожна пташка
Точить крила в ялиці кінчик.
Хмари нижче від снів і горла,
Що й не видно, куди іти.
Ліс вогкий, як відкрита рана,
Липне тіло бинтом до лісу.
Босі ноги по битій стежці
Розтирають хвилини в пил.
Серпантиняться "так" й "нізащо" –
Два невмисно тяжкі обмани.
З іменами табличка в скелі –
Слід людей, на людині слід.
Як то важко іти до неба!
Як то легко із неба впасти,
Де безгрішна тривожна пташка
Точить крила об чийсь політ.
05.2019
Між зуб'ятами обрію
Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок
Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?
Обрій, наче граблі чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.
Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш: хлопом а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись.
Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.
05.2019
Неділі
А на серці – зима
Заморожує світло й тінь,
Що проходить крізь світло й стає на коліна.
І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
Бо на серці – зима.
Ще веде мене вдаль,
Ще веде моя думка вдаль,
За вітристі горби.
На горбах – моя тінь сама.
Ще звиваються ріки
І роки –
Мрії сталь.
Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
І мене вже нема.
І тебе вже нема.
І зима.
І зима.
І неділі.
24.05.2019
Серпню
Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
Передує (чи скажеш, що вісник ти або ж пророк?) поразкам!
Раз-у-раз обдираю колінця, уражена від осердя
Аж до панцира тіла твого керамічною важкістю.
Можна раптом згубити навіки сторінку, котру читав,
В клубах пороху. Ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.
Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
Ось же, серпню, мовчання твоє заподіює безліч смутків!
Доки інші спадатимуть з яблуні – ти нанесеш укус.
Доки інші пускатимуть корінь – зречешся усіх здобутків.
22.08.2019
Під обличчям гранітних дів
Містом лине гулка тривога.
Гріх на груди – так грузне день.
Люди часто співають Бога
Між пісень.
Завтра будуть стояти інші
Під обличчям гранітних дів,
Інші будуть читати вірші
З папірців.
Їм ніколи не стане тихше
В неполадках своїх думок.
Може, поглядом заколише
Той, хто змовк?
Спини перших – бентежні ідоли.
Подих задніх – святі вогні.
Люди схожі своїми бідами,
Наче гнів.
Та під ликом оцим, так просто
Шип ламаючи із вінця,
Люди рівні своєму зросту
І серцям.
01.09.2019
Перейти на сторінку автора
Перейти на сторінку автора і залишитись там у приймах –
Це така ж забаганка зниділа, як от гуцати поміж хмар.
У глухих підземеллях з гавкотом роздирається перша стигма,
Порожніє чотирикамерне, уподібнене до почвар.
Не читай на чужих пожмаканих! Не чекай, що добром закінчиться!
Це така ж несусвітня забавка, як от піжмурки зі сліпим.
Відсиріє в безславній темряві й врешті слово його покільчиться.
Врешті, в тебе достатньо виразок – перехресних, але не з ним.
02.09.2019
І гасне день
І гасне день.
Так погасатимуть наші великі й малі надії,
Коли ми всоте у стільниках потреб
Не знайдемо найменшого вільного простору
Для простого себе,
Для простого: нічого не треба, я маю все!
Для спокою під блакитним небом недільного ранку,
Без телефонних дзвінків з регулярною звітністю друзям,
Що все є ніщо,
Що неділя дійде до кінця так само, як розпочалась з початку,
І що треба її, нещасну, рятувати музикою і шашликом.
І без зайвого спротиву визнавати, та ні, – приймати
Чергову потребу у забуванні себе,
У зловживанні собою і знову ж таки шашликом.
Без вільного простору.
Просто затісно раптом серед людей.
Гасне не день, –
Гасне невидиме щастя
Чути себе,
Пальцями м'яти прохолодну траву,
Віями сонце збирати,
Мовчати, мовчати, мовчати
І проводжати метеликів просто над власним носом,
Плекати надії,
Доки ніхто і ніщо не зруйнує цієї ідилії
Вільного простору.
04.09.2019
Вістрям слів
Вістря гостре внизати у м'якіть серця...
Масло топлене – вся ця душа, і все тут.
Скільки слів перекреслено після й де ця
Мінлива чесність?
Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
Дехто біль є, а дехто – йому причина.
Як дитя, що заплуталося в пуповині,
Винні!
Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
Наступаю на висохлий лист навмисно?
Розриває душі нетривке намисто
Вістря слів.
16.09.2019
Голуб
Цілі океани байдужої води
Вилизують дахи і ринви,
Аж захлинаються.
Все припиниться колись,
Тільки цей голуб
Не матиме дому.
26.09.2019
Осінні янголи
Все поміщається на дні
Осінньої пісні,
Такої тихої і невичерпної за віки.
Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
До неба вітер?
Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
Ми янголи!
Ми впізнаємо Бога.
Ми кличемо Його на ім'я.
Я кличу до Нього: Я! І Він не суворий.
Він теж мене кличе: Я!
А тоді –
Розпочинає осінь.
Я чую її,
Вона чарує.
Я веду по ній пальцями, як по струні.
І безліч, та хто ж їх лічитиме, янголів
Кружляють у гущі осені,
Жовто-багряній,
І кличуть також мене.
09.2019
Я вітер
Здіймається лист у вир прощальний.
Натужний свист.
Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
Та кожен є тим, ким бути повинен.
Про фатум стисло:
Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій... Мій Боже!
Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
Коли у мені все нутро, як зело, розквітло –
Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже.
І плаче моя земля.
Плаче.
Ш!..
Це осінь лишень.
До кишень каштани.
Стук, дзень...
Ніхто проти осені не повстане,
Ні куций день,
Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
І з того собі радітиме.
Я – вітер.
Я вкотре для світу вітер.
Мені пора.
05.10.2019
Коротка ніжність
Під ліхтарем – метелик згас.
Коротка ніжність.
Дивакуватий дядько час
Курив в затяжку.
А ми залишились для нас
Погрішністю.
Тяжко.
05.10.2019
Мій довершений образ
Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.
Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!
Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.
07.10.2019
За класиком
Тиша така, як вірші про тишу.
Вірші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.
Місто таке, як вірші про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику в погляді сірої мишки.
Осінь така, як сучасний класик, –
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.
В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш.
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.
Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Вірші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!
26.10.2019
Небесний страж
Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней,
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом – потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись, знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне,
Все на тебе тисне...
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив аж до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?
28.10.2019
Київ
Сягаєш плечима неба,
А стопами – пекла.
Червоне твоє і чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступи його, Києве,
Тілами своїх дітей.
06.11.2019
Луна зі слів
Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна, як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту.
Напруга.
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.
11.11.2019
Тридцятий вірш
Мій тридцятий* вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти",
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!
Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником.
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь.
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.
Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.
23.11.2019
*повний, дозрілий
Скеля
Я – скеля.
Я – скеля і скоро мене проб'ють.
І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
І переступить їх людність.
Назавтра
І далі,
І тисячі літ по тім –
Я дам цьому сонцю ковзкий і сумнівний дім.
Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
І стратить шанс на прозріння.
10.12.2019
ID:
952590
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.07.2022 17:07:57
© дата внесення змiн: 07.11.2024 22:18:59
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
