|
Феномен Еросу – як первинної життєдайної енергії, ідеального імпульсу, що став поштовхом і першопричиною зародження людства та є найвищим втіленням абсолютного духу, так і чуттєвої сили взаємного тяжіння, духовно-тілесного єднання, безмежного дарування себе іншому, всепоглинаючої наповненості й польоту, – сьогодні, в умовах кризи існуючої системи цінностей, що заснована на відносинах ринку й культурі споживання, втрачає свою божественну суть. Структурованість чуттєвого світу й десакралізація Еросу, придушення сексуальності стали наслідком «прогресу» цивілізації та утвердження системи загального виробництва (заміна «принципу задоволення» «принципом реальності» за З.Фрейдом). Духовна ситуація, яку переживає сучасне покоління, дееротизація і стандартизація свідомості й спотворене розуміння самої суті буття перетворюють і любов на замасковану форму капіталу. Нинішня пропагована системою етика любовних стосунків ґрунтується на принципі привласнення та майна, абсолютизації комфорту і стабільності, а сенс таких вищих цінностей як романтика, пристрасть, жага, бажання, насолода украй збіднюється й знецінюється, перетворюючись на тривіальність у просякнутій культурою споживання реальності.
Принцип володіння, як наслідок патріархально-власницької системи цінностей, і досі визначає імператив міжлюдських стосунків. (Власне, прагнення до оволодіння на всіх рівнях об’єктом пристрасті або навпаки – його неможливість, як і придушене лібідо, становить цілий культурний феномен із часів зародження цивілізації та є причиною більшості трагедій і драм людства, що пов’язані з любовною сферою.) Розколота свідомість сучасної людини, що схильна до поділу й упорядкування чуттєво-емоційної сфери (а такий поділ суперечить її внутрішній природі), – нав’язана соціальними стандартами, що видаються за істину. Спотворення й маніпулювання вічними людськими цінностями та створення подвійних стандартів приховано позбавляють людину здатності відчувати, творити, загалом здатності до чистої насолоди від існування та свободи на різних рівнях буття, підпорядкувавши її внутрішній світ стандарту життя.
Викривлення зазнала й ідея божественного єднання чоловічого та жіночого начал, суть якої – злиття і творчий політ, трансформувавшись у той самий прихований принцип володіння людиною як річчю. Сюди слід віднести і питання вірності/зради, довіри/недовіри, ревнощів тощо (також породження патріархату – до появи приватновласницьких відносин людська свідомість цих понять не знала). Однак – чи не уражене людське его канонізувало ці поняття, аби посягнути на свободу іншої особистості – як фізичну, так і на рівні думок, бажань, фантазій, почуттів?.. Аби убезпечитися від зовнішніх «посягань» на свою власність і гарантувати абсолютний контроль над нею і собою. Слід наголосити, що тут не йдеться про заперечення моногамії та світу двох – як того ідеального виміру, що необхідний людині для осягнення світу і власної суті, очищення у спільному творінні, досвіду єднання-наповнення-продовження, – справа в розкритті недосконалості внутрішніх механізмів та соціальних нашарувань людської свідомості, які підпорядковують велич почуття законам логіки, пригнічуючи первинну еротичність.
Отже – любов як гарантія. Свідомий дозвіл на почуття до конкретної людини, яка дає таку гарантію. Внутрішнє придушення й витіснення потенційних бажань; раціональність вибору, що заперечує чуттєвість і красу природного потягу. Ідеалом любовних прагнень для покоління раціоналістів, що культивуються суспільством на всіх рівнях як найвище благо, є комфорт і стабільність у стосунках, – речі самі по собі абсурдні й нежиттєздатні. Така модель, прикриваючись поняттями нібито «спільного розвитку», «взаємної турботи» (підміна поняття розвитку бажанням ще більшої соціалізації, що, зрештою, руйнує будь-які живі стосунки, бо є втіленням мертвого світу; культура речей, що стає невід’ємним елементом стосунків: так, спільно придбані предмети побуту, спільний бізнес створюють ту «ауру», в якій «розвивається» й «міцніє» союз «закоханих»), – насправді базується на бажанні уречевлення всього живого, перетворюючи саму людину на річ, товар, приватну власність.
Прагматичний пріоритет сучасної молоді на користь стандарту «будувати серйозні стосунки», що ґрунтуються на стабільності, безпеці й визначеності, – знецінює будь-яке духовне прагнення пізнати високу поезію Любові. І найбільш прикрим є навіть не «побутовізація» людей у стосунках (адже суть справжнього почуття у здатності пройти всі рівні людського життя, залишившись живим), а саме бажання побутизуватись, сприйняття любові як частини буденного й звичного: вибір комфорту, а не прагнення відчувати (якщо таке прагнення взагалі є). Вибір «безпечного» об’єкта любові за критеріями зручності й прагматизму, відмова й загалом нездатність на справжнє почуття, яке є джерелом натхнення і творчості: адже воно є небезпечним для встановленого застиглого мертвого порядку. Та чи можливо «побудувати» Любов, і що таке «серйозні» стосунки, і чи доречний поділ почуттів на серйозні/несерйозні, високі/низькі, правильні/девіантні? Адже будь-який досвід відчуттів є цінним і сенсовним. Деструктивним його означує свідомість людини епохи прагматизму: серйозне і правильне – бо піддається контролю й, отже, убезпечує від «зайвих» страждань і переживань (бо ж стабільність понад усе!). Ерос, як романтизоване світовідчуття, вічний пошук мрії, нестримний політ творчої фантазії, потяг до насолоди, яка надихає й звільняє, позбавлена соціальних упереджень, – прирівнюється до марного розтрачання себе, часто асоціюючись із розпустою (так, вільна, влюблива й схильна до полігамії людина – надто жінка, бо ж саме на ній позначились гендерні стереотипи патріархальної моделі світу – зазнає осуду, бо не належить одному, – тож яких гарантій від неї чекати?). Тому й самі поняття вірності, довіри (у загальноприйнятому трактуванні) є предметом спекулювання на почуттях, обмеженням і лицемірством людини перед самою собою – бо чи потрібна фальшива гарантія, якщо вона стає злочином проти людської природи, і хіба вірність – це не вічна свобода вибору, свобода почуттів, доказ існування глибинного духовного зв’язку поза будь-якими категоріями системи і слідування власній внутрішній суті?..
Є й інша крайність нашого часу – хаотичні «одноразові» сексуальні зв’язки суто для задоволення фізіологічної потреби (загалом більш властиві чоловікам, яким часто ще й притаманне утилітарне ставлення до жіночого тіла і відсутність потреби (чи страх) емоційного зв’язку з нею). Такі стосунки позбавлені будь-якої культури чуттєвості й еротизму, оскільки їм чужий досвід почуття, жага пізнання Людини; натомість вони ґрунтуються на сумнівній насолоді – тій, що ще більш пригнічує замість підносити, на голій сексуальності, знеціненні індивідуальності й індивідуалізованого потягу, «колекціонуванні» й використанні людини як одноразової речі. По суті, і розпорошений механізований проміскуїтет (підтримуваний порноіндустрією, що абсолютизує сексуальність мертвого тіла – суцільний автоматизований акт), і нездорова аскетична моногамність – є двома боками однієї медалі, оскільки мають спільну природу: відмова від дива Любові, відмова відчувати, а отже – відмова від Життя.
Парадоксально, але в сучасну інформаційну епоху, попри доступність будь-якої інформації сексуального характеру, зник сам дух еротизму: збідніла вульгаризована форма сексуальності витіснила на всіх рівнях культуру еротичності та чуттєвості – як той спосіб буття і світовідчуття, що є втіленням всього живого, природного, вільного і піднесеного. Зник дух тонкої чуттєвої інтимності і з міжособистісних стосунків, і з культури спілкування загалом, на його місце прийшла позбавлена душевності примітивізована псевдоеротична риторика. Зміни зазнало і сприйняття тілесності, оголеного тіла, жіночого зокрема – тіла, яке перетворилося на дорогий товар. Чи можливо порівняти насолоду від пізнання дива жіночої краси – досвід естетичного, емоційного, чуттєвого, метафізичного рівня, що нерозривно пов’язаний із реальним життям – із кволим притупленим недовідчуттям пересічного споживача, мозок якого просякнутий шаблонним ерзацом віртуальної порнокультури? Те, що переживалося як велична таїна, найвище одкровення, втратило свій сакральний сенс і перетворилося на тривіальність: адже "під рукою" сучасного обивателя широкий вибір контенту відповідного характеру, де тілесність представлена викривленою і неприродною – від "класики жанру" до різноманітних перверзій. Чи не тому вільне оголене тіло на лоні природи як її органічна частина, без соціальної атрибутики, що наділяє його ринковою вартістю, – вже не збуджує уяву, оскільки не задовольняє «емоційних» потреб споживача, або в іншому випадку – асоціюється і сприймається спотвореною свідомістю крізь призму віртуальних порнографічних кліше, що саме по собі ніколи не може бути спрямованим на любов і насолоду...
У реальності, що знецінює сакральність чистого Еросу, того пориву, що звеличує дух, відбувається тотальна підміна істинних цінностей: так, поняття романтики, романтичності – як усечуттєвого потягу до пізнання світу, вічного пошуку краси і віри у святість почуттів – звузилось до системної прагматики (наприклад, типові мрії сучасної «романтичної» дівчини про «одну велику любов» на все життя: як правило, статусного чоловіка, який у перспективі забезпечить «щасливе» (у значенні – комфортне) майбутнє), ніжність трактується здебільшого як вияв побутово-прагматичної турботи про свою/свого кохану/коханого, а поняття пристрасті – у сенсі живого екстатичного переживання й проживання любовної жаги і загалом пристрасне світовідчуття – дедалі частіше асоціюється з нездоровим потягом до насилля (поширені нині сексуальні садо-мазо практики та інші запозичені з порнографії «експерименти», що покликані «збудити» збіднілу уяву, насправді ж – знищити здатність людини відчувати та її психіки до чуттєвого фантазування). Епоха інтернету доповнила загальний симулякр – віртуальне життя як ідеальна екзистенція. Майбутня кібернетизація загрожує обернутися для сфери еросу суцільною роботизацією особистісних та сексуальних стосунків. За таких умов сублімований світ еросу, трансформуючись, набуває раціоналізованих рис, а сучасне покоління прагматиків можна охарактеризувати як покоління інтернету і… мастурбації (як стилю життя). Втрата віри у мрію і священність любовної жаги, страх відчуттів і відмова від них, внутрішня інертність, що викликані свідомим обмеженням чуттєвості, з одного боку, а з другого – доступність світу порнокультури призводять до ментальної (а часто і фізичної) імпотентності й неспроможності дарувати любов і насолоду реальній людині.
Найсильніше приватновласницька репресивна ідеологія втілилась в інституті шлюбу, що досі є потужним механізмом контролю. Не заперечуючи першоідеї священності любовного союзу, заснованого на духовній близькості, йдеться про соціалізоване її втілення. Передусім – культура нав’язаної моногамності, спрямованої на обмеження й придушення первинного лібідо. Модель світу як чітко вибудуваної системи виробничих відношень, де кожен виконує певну соціально визначену роль (вірної дружини і матері, зразкового сім’янина), культивування ідеалу упорядкованого життя, економічної стабільності, набуття матеріальних цінностей як найвищого блага. Дія всіляко пропагованого суспільством статусу сімейної людини є результатом соціально-ідеологічної прагматики (вплив соціальних стандартів більше позначений на жінці, для якої протягом тисячоліть статус заміжньої надавав хоч мінімальну вагу в соціумі), як і загальноприйняті норми виконання сімейних ролей, природа яких має патріархальний характер (гендерні штампи: закріплені за жінкою функції «берегині» – хорошої господині, матері тощо, за чоловіком – обов’язок матеріального забезпечення; відповідно – керування цими критеріями при виборі пари). У такій чітко структурованій системі не передбачено місця живій поезії Еросу, тому полігамна природа людини є пригніченою і приреченою на замінники.
Вигідна системна політика, що пропагує традиційні сімейні цінності, пропонуючи стандарти «успішного заміжжя», «виходу із сімейної кризи», «оновлення почуттів» (поява різноманітної літератури, психологічних тренінгів, пропаганда ЗМІ тощо), – доповнює всезагальну імітацію й створює ілюзію вдалого життя, оскільки спирається не на ідею Людини та її очищення й відродження в любові, а на культ пристосування, компромісів і спільну вигоду, що доповнюється ще й вмілим спекулюванням на батьківських і особливо материнських почуттях (проблема жіночої соціально-економічної незахищеності), філософією самопожертви заради стосунків, питаннями матеріального характеру тощо, таким чином ще більше прив’язуючи людей до побутового дискурсу. Результатом подібних псевдоцінностей є сприйняття багатьма жінками власного тіла як капіталу, а самих стосунків як вигідної комерційної угоди, намагання якомога дорожче «продати» себе перспективному чоловікові, який буде зобов’язаний «вкладати» в неї; чоловіки, які, відповідно, «купують» дружину, що стає частиною їхнього статусу і майна. Навіть пропозиція різноманітних сексуальних «експериментів» (БДСМ, секс утрьох, свінгерство, екстремальний секс тощо), які нібито допоможуть парі привнести новизну, урізноманітнити й «освіжити» стосунки, є нежиттєздатною: адже крім того, що це створення подвійних стандартів (якщо я можу контролювати, чим займається моя дружина/чоловік, то це не вважається зрадою), в її основі – не культура еросу, живої пристрасті й насолоди, а вихолощена тілесність, скупа фізіологія (відтворення порнографічного сценарію). Та й про яке відродження почуттів може йтися, якщо із самого початку вони будуються на нещирості та лицемірстві? «У фальшивому світі і насолода фальшива» (Т.Адорно). Як правило, після подібних «практик» людина повертається назад у свою прірву ще більш відчуженою і розчарованою. Як наслідок – перманентний внутрішній стан невдоволення та фрустрації: чоловіки в період кризи середнього віку, які шкодують за втраченим можливостями ледь тліючого життя, жінки, охоплені суцільною істерією, бо їхні «жертви» заради збереження сім’ї виявилися марними… І якщо для жінки, яка за своєю природою більш емоційна, схильна до любовних переживань і має більшу потребу душевного зв’язку з людиною, яку кохає, – реалізація еросу можлива в материнстві (яке, однак, соціум також спотворив соціально-економічними факторами), то чоловік, свідомість якого раціональна й викривлена соціальними стандартами (наслідок патріархату), приречений на тотальну підміну. Тож закони, які живили і підтримували традиційну сім’ю протягом століть, зараз не діють. Однак – поза будь-яким соціально-ідеологічним лицемірством – цінним завжди залишається природне прагнення любові, світ сім’ї як вільного духовного і творчого осередку, продовження себе в іншій людині, материнства…
Чому ж чистий Ерос є практично неможливий у сучасній сім’ї? Історично моногамна сім’я стала запереченням і бунтом проти пануючого проміскуїтету, авторитарно накладеного на чоловіка обов’язку запліднити якомога більше жінок свого племені. Люди, свідомо обираючи світ двох, відокремлювались від племені та його благ, часто стаючи вигнанцями: для них це означало створити світ заново. Імовірно, саме з цим було пов’язано зародження любові у людській свідомості, любові як індивідуалізованого почуття до окремої особистості (що не має нічого спільного з почуттям володіння!). За умов існування людини у природному середовищі поняття абсолютної взаємної довіри й відданості задля створення нової реальності, нової площини буття, були питанням виживання, подружня вірність набувала особливого духовного й екзистенційного значення, а досвід буденного завжди мав вихід у позареальне, в очищення й звільнення людини. Нині ж, в епоху дееротизованої урбаністичної культури, що пропонує лише комфорт, зручність і компроміси, традиційні сімейні цінності – гра у «берегинь» та «добувачів», намагання будь-що утримати мораль старої мертвої системи, з її віджилими і перекрученими поняттями та ідеологіями, – втрачають свою вибухову очищувальну силу: вони вже не у змозі відкрити людині шлях у пізнання, вихід в інший вимір буття. Справжня любов зараз, як і справжня сім’я – це насамперед бунт, заперечення й виривання з існуючого порядку, підривання основ мертвого світу. Тому відмова від зручної форми співжиття заради збереження почуття (не від самого почуття!) набуває більшого сенсу – вона стає порятунком Еросу від прірви пристосування, відчуження й безвиході. Для життєздатності сімейного інституту необхідна його модернізація: єдино можливою альтернативною формою сім’ї є вільний творчий союз, який у майбутньому кібернетичному суспільстві стане необхідністю – адже повна механізація й роботизація покликані забезпечити побут людини, що звільнить її час для розвитку, любові, творчості, свободи, насолоди...
Тож попри недосконалість світу соціального – простір любові як довершена альтернатива буденності, єдиний надсенс – завжди поза системою. Любов – як вічне пізнання, шлях до істини, – є релігією над релігіями, її сила, що підносить і дарує натхнення, – найвищою формою духовності, потяг до свята насолод – найвеличнішим прагненням... Повернімо первинну чистоту і сакральність ірраціонального пориву, очищеного від законів логіки, святкуймо буття, сповнене пристрасного переживання й відчуттєвого одкровення, на противагу міщанській філософії комфортабельного проводження часу й зручного співжиття. Вивільнімо первісне Бажання – одвічний інстинкт, що звеличує дух, свідомість, тіло... Звільняймо розум від нав’язаного поділу – Любов єдина у своїй суті, а злиття можливе з будь-якою людиною, що дарує найдорожче, як і цінність кожного емоційно-чуттєвого зв’язку та священність вічного пошуку – пошуку небесної половини. Кохаймо й палаймо!
ID:
948986
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.05.2022 16:48:05
© дата внесення змiн: 28.05.2022 16:48:05
автор: Пра Дивляна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Думалось колись...
Ваші роздуми тягнуть на дисертацію!
