Солов"ї затихли на хвилину,
Знов почули гуркоти гармат.
Не злякають все ж вони пташину,
У надії - грому перекат.
Теплу мжичку небо посилає,
Вмиє лиця втомлених солдат.
(Вже повільно день цей догорає),
Бережи себе, ні кроку, щоб назад!
Знаємо: не легко, дуже важко,
Ніч іде, найтяжче у цей час,
Та й вночі співатиме ця пташка,
Як надія у бою для вас.
Поряд, ось з розтрощеним будинком,
З-під асфальту квітка розцвіла.
В час такий була, як порятунком,
І на зло війні - оця краса.
Це вона - надія в перемозі,
Не даремно їй було отут цвісти.
Хоч вона маленька, дуже скромна,
Може нам про все розповісти...
Де набралась ти цієї сили,
Може, хтось тобі подарував?
Може, це ви жити так хотіли,
Та москаль життя ваше украв...
Хто надав тобі таке це право?
Це не ти життя їм дарував.
Ти вбивав безжалісно, квапливо,
Що у час жорстокий відчував?..
Мене уже це не дивує. Та й квітка ця символічна, на день примирення її ж придумали на груди приколоти, слід від рани, що кровоточить. А асфальт хто людині дав право скрізь прокладати ? Там квіти цвіли й інші природні рослини. То хто людству винний? Боги ж потопом всіх смели з Землі, тоді ж такі як Путін теж з себе возомнили й багато лиха наробили. А вірш правдивий, дякую.