Такі вже люди, натягують на себе,
Мірило прикрих зайвостей завзяття,
І кожне слово, сказане впусте,
Відгукується спалахом багаття.
І проковтнув образу мовчки, без образ,
Що вже лишилось від снів тих сповідальних?
У котре доля ошуканих несе
За межі тривкого, пасторального.
І на сповнене дитячою наївністю бажання,
Відповіли холодне, - “Так”, чи, - “Ні”,
А він чекав і дні, і по за біллю й ночі,
Опершись на сумному підвіконні.
Тії вагання, то безглузда пастка
Очікувань чиїхось зайвих виправдовуваннь,
Коли довірився, відкрив світи міжгалактичні,
Дарують навзаєм ошуканість замріянного.
С такою пристрастю спалював себе,
Ввижалось все занадто незначущим,
Коли гортав порожні, крихкі листи,
Без адресату, без імен, без пам’яті...
12.04.2022