Відвертаюсь від пустих облич
З терпким присмаком напівзабуття;
Проходячи повз мене,
Пусті тіла нагадують... нудоту...
Вважалось би, що з того,
Що тіло і душа єдині,
Але, коли душі немає...,
То немає й тіла.
Зітліли... в своїй огиді ми для Бога,
Відшукуємо зміст у сенсі власного буття..., задля чого?
Кори свої вуста, коли у світі
Не віднайдеш Живаго Слова...
Не можу зімкнути важкі повіки,
Дивлячись крізь прірву скаліченої істоти;
Дівчата-повії застрягли на півдорозі,
Силкуюсь витягти - відвертаються від святого...
У Тарковського між рядки в «Ностальгії» читаю, -
«Він так живе» - і справді,
Не чіпай живого..., він так існує...
Що ж ми наробили зі своєю чистотою,
Зі своєю святістю...? питаюсь у Бога...
Навіщо цей знепритомнілий каліка
Хизується своїм каліцтвом зламаної душі,
Для них, навіжених, огидою є
Лише сама його присутність серед них...
Вони кричать - «Розіпни...! Розіпни...!
Вгамуй звірячий наший голод»
Стоять каліки, немов ті голуби,
Чекаюсь черги на свою Голгофу...
Їм не відмитись вже ніколи...
У ранах, що кровоточать,
Немов в лахміття вдягненні,
В них не згасити зачатки жертовної любові...
04.04.2014
