Сивіють коси материні...
Душі не звикнеться ніяк,
Що не побачить очі сині-
Загинув син її...Та так
Бува затужить-заголосить,
Бо тісно серцю у грудях,
А час іде...та не приносить
Полегшення у тих сльозах...
Присяде тихо у зажурі
Матуся сива за столом
Й не раз думки її похмурі
Ведуть до шляху за вікном...
І,дивлячись на ту дорогу,
Здається їй, що раптом ось
Поверне, визирне з-за рогу
Знайома постать...Тоді щось
Знов з силою стискає груди
І ранить думка, мов стріла-
Так, як було, уже не буде...
Й розради у житті нема...
Душа у спогади полине,
Ну як змиритися їй?..як?!..
Шукає зустрічі із сином
І знов веде на битий шлях...
І водить по дорогах долі,
По тих місцях, де він ходив,
Адже у світі всім відомо-
Ніхто, як мати, не любив...
Душа і пам'ять завжди в змові-
Життя гортають сторінки,
Де рідні обриси знайомі
Всміхаються через роки...
І споглядає мати сива
Обличчя рідне у душі...
Ой доле-долечко зрадлива,
За що ж караєш ти її?.
За що ж ти мучиш, злая доле,
Наших вкраїнських матерів,
Та прирікаєш жити з болем...
Хто їм страждати заповів?..
Коли скінчиться вже нарешті
Черговий цей гіркий виток
Та з миром буде вже прийдешній-
Розв'яже болісний клубок?..
А тим часом сивіють мами...
Війна збирає данину,
Але все менш розмов між нами
Про необ'явлену війну...
Ти обпалила крила, доле,
В тій жертві край наш уцілів...
Чому ж все більше світ навколо
Притих, оглух і занімів?..
....Прилинуть весни журавлями-
Не спине часу плин ніхто...
Та вже не вернуться до мами
Сини, що полягли в АТО..
І дивляться небесним взором
Вони з невидимих світів-
Чи ми шануємо всім миром
Їх рідних сиріт-матерів?..
