Як був хлопчиськом я малим,
То все здавалося довічним:
І хата біла, млин старий,
Корява груша на узбіччі,
І річка Тикич, що несла
Свої забруднені потоки,
Дорога пильна до села
Та вічні мамині турботи.
Ми ждати так тоді не вміли,
Що дні здавалися роками –
Стати захопливо спішили
Дорослими чоловіками.
І мрії, мрії, боже мій…
Космічний простір ми долали,
Рубати вугіль йшли в забій –
Героями на мить ставали.
І капітаном Немо стати
Хотілось, бути Кузнєцовим,
І Кожедубом ввись літати,
Ільюшиним – не паперовим.
Життя в безмежності своїй
Котилось в вічність без останку.
Десь там, в уяві неземній
Блукав я думами до ранку.
А ранок, як завжди, прийшов
В своїй суворості буденній,
І все помарилося сном…
На першім плані – сьогодення.
Тремтливо тягнеться рука –
Що на стільці там, ради Бога?
Пігулки, травки та вода –
Моя накатана дорога.
А мрії, мрії з ними що?
Їх замела зимова стужа.
Як не провіяне зерно
В полові дум лежать байдуже.
--
