Кажеш розлюбила?...Не повірю!
Хоч у цей раз знову не бреши.
Ти,в собі,плекаєш десь надію,
Що зустрінемось цієї вже зими.
Ти мене так вірно полюбила,
Я ж тебе розбив,немов кришталь.
Ти мене одному лиш навчила:
Люди не міняються,на жаль.
Скільки було сказано між нами,
Скільки слів на вітер я кидав.
Скільки раз ти плакала ночами,
Скільки раз "качелі" я гойдав.
Я й тепер не можу зрозуміти:
Де тут правда,ну і де брехня.
Думаєш,що буду я радіти,
Бо тепер тебе уже нема?
Ти дале мені колись надію,
Що все буде добре...А тепер
Я й тобі сказати не посмію,
Що без тебе я давно помер.
Я ніяк не хочу зачепити,
І зробити так,щоб ти,сама
Знову йшла пробачення просити,
Й говорить,що знову не права.
Ти так сліпо віриш,що забудеш,
І не помічаєш,що сама
Ти мене ніколи не розлюбиш,
Бо для тебе став,немов тюрма.
За які гріхи,мене спитаєш?
І чому ти по ночах не спиш?
Завжди ти говориш,що страждаєш,
І мене у всьому лиш виниш.
Я лиш винен,що тобі повірив,
І що я вникав у всю цю суть,
І що я любив тебе,без міри,
Що ж поробиш?Вибач...І забудь...
