Усюди були мертві квіти. І мертві люди.
Як не дивно, на кладовищі я почувалася більш ніж комфортно. Щось з далекого минулого увірвалося в мене, і це був ковток свіжого повітря. Щось із того, що було раніше. Коли я була інакшою і почувалася інакше.
А в той момент відчула світлий сум, ностальгічне посмоктування десь під ребром. Раніше усе було зовсім непогано. Справжня суть речей пізнається у порівнянні, чи не так?
Як би там не було, мені бракує свіжого повітря, бракує близькості і друзів, бракує безтурботності і відчуття безпеки. Бракує спокою і розміреності.
А тут можна просто подихати. Тим більше, що сьогодні немає дощу. І жодного обличчя навколо, що належало б особі, щиро зацікавленій у тому, чому молода дівчина в післяобідню пору сама гуляє між могильних плит. У цьому містечку завжди так — ніякого приватного життя.
Земля ще розлазилась під ногами і липла до черевиків, нестійка і не висушена лінивим осіннім сонцем. Бліде й ледь помітне, воно саме нагадувало мерця, чи то пак привида, душу, що загубилась в коридорах сивих хмар. Ще раз набравши повні груди повітря, що пахло димом і мокрим, трохи гнилим листям, я звернула в бік новіших могил. Деякі — зовсім свіжі, обкладені зі всіх боків вінками і квітами так, що не було видно й табличок, деякі — вже забуті на деякий час до свят чи поминальних днів. А може лише до вихідних, хтозна.
Я не знаю, чому кожного разу іду сюди. Бачити батькову могилу мені не те щоб дуже боляче, але сам її вигляд — сірий, похмурий, важкий, — будить неприємні спогади, давно і надійно заховані в глибокі надра передсвідомого. І ці очі, що дивляться з фото, повні якоїсь зневаги і осуду, щоразу ніби кажуть мені: “Бачиш, що ти зробила зі своїм життям? Ти цього хотіла?” Проте я знову сюди повертаюсь, і не можу собі пояснити, чому.
Цього разу він плаче: дощові краплі якимось чином примудрилися зафіксуватися на сірому граніті і не скотитись вниз. Чи це роса? У будь-якому разі виглядає вражаюче: дві сльозинки на насупленому дрібно поцяткованому крапками кам’яному обличчі. Стає трохи моторошно і сумно, і відчуття самотності накриває мене з новою силою.
Я ніколи не приносила батькові квітів. Я буваю тут досить рідко, хоча це місто наповнене солодкою ностальгією і теплими дитячими спогадами, але я ненавиджу занадто впадати в минуле і люблю багато працювати. Я не приїжджаю сюди і після Великодня — у чи не єдиний день у році, коли тут шумно, гамірно і купа людей, що бажають вшанувати пам’ять померлих родичів, залишивши їм на могилах подарунки, які їм уже ніколи не знадобляться. Але коли я все таки сюди потрапляю — зазвичай незаплановано й спонтанно, у жалюгідних спробах утекти від власного життя — і ноги несуть мене на кладовище, я ніколи не залишаю батькові квітів. Може тому він такий непривітний?
Сьогодні у мене з собою нічого немає: я з’їла по дорозі усе шоколадне печиво, а до найближчого (і єдиного тут) квіткового магазину пішки іти хвилин двадцять, та й повертатись мені після цього, швидше за все, вже не схочеться. Тому я просто знімаю із себе довгий червоний в’язаний шарф, який купила в торговому центрі два тижні тому, і обв’язую ним батькову шию, пускаючи плетиво навколо усієї неширокої гранітної плити. “Може наступного разу ти будеш добрішим, тату”, — кажу йому на прощання і швидко крокую геть, бо без шарфа моя шия стає доступною для холодного осіннього вітру.
Кладовище проводжає мене дрібним дощем.
ID:
924598
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.09.2021 20:25:26
© дата внесення змiн: 04.09.2022 09:26:55
автор: Cherry tree
Вкажіть причину вашої скарги
|
