Поки син землю боронив в АТО,
Матуся вишила собі й йому сорочку,
Не гладдю вистеляла, а хрестом
Мережки, маки, ромбики, шнурочки.
Дарунок цей із льону берегла,
Щоби прибрати сина на весіллі,
На жаль, реальність іншою була:
Дамокловим мечем біда висіла.
Давно матуся розгубила сни,
Надією жила і молитвами,
Коли ж діждала, все-таки, весни,
Листки в календарі щодня зривала.
Та ось у Благовіста світлий день
Листочок, зірваний, упав додолу…
Не знала, що біда за ним гряде –
Синок прибуде… неживий додому.
Вдягла сорочку в день той роковий,
Сама відкрила для труни ворота.
Все небо посіріло, мов ковиль.
Сльозами вмились побратими з роти.
Вона ж дивилася і віри не йняла:
Невже це він – її єдина втіха?
І раптом з тіла камуфляж зняла…
Запричитала болісно і тихо:
« Живим тебе чекали на поріг
І я, і та, котру назвав КОХАНА.
У серці, де, мов скарб, любов беріг,
Тепер від кулі чорно-бура рана.
Пробач, синочку, мушу зодягти
Тобі сорочку, скроплену сльозою,
З коханою не повінчався ти,
Хоч для орди був воїном-грозою».
Матуся очі підняла скляні,
Про щось хотіла небо запитати
І… впала. В вишиванки дві лляні
Одягнені лежали син і мати…
Хто долі право дав життя їх розтоптати?
8.06.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
Ніхто не давав права.
Неймовірно боляче, що в наш, здавалось би такий прогресивний час, діється таке жахіття. Коситься кращий цвіт нації.
Хочеться обійняти і втішити, але слова - ніщо проти горя втрати.
Спасибі, Оксаночко, за твою чуттєву небайдужу душу, за розуміння ситуації, але, на жаль, вороги безсердечні. Їх цікавлять тільки власні амбіції. Нам з такими не по дорозі, тому й платить Україна таку ціну. Важко писати про таке, але потрібно, бо матерям, що втратили синів, важче набагато. Це єдине, що ми можемо для них зробити: розповісти про їхню дитину іншим. Я часто зустрічаюся з такими матерями-сиротами і бачу це по їхніх очах. Ще раз дякую.
