Адель невблаганна,
топить холодну весну
у гарячому чаї,
Всміхається так,
що аж видно по обидві сторони губ різці
І всі намальовані мрії під тінями гаснуть,
коли вона в відчаї,
Коли слабне світло в помірній буденності,
як олівці.
Пригнічує колір,
коли в хмарах надто багато часу,
Проводить думками
ненавмисно
тихим дотиком до Бога,
Коли в власних стінах може стрибати високо й часто,
Залишаючи кожен свій крик
на відстані від тривоги.
І коли гаснуть всі ліхтарі,
Адель відправляє молитви,
тамує спрагу,
Бо кожна історія,
що з нею в серці,
то як покута.
Шматочки холоду, що всередині - руїни старого життя,
щоб рівновагу
Зберегти, коли серце,
немов зашторене фіранками.
До наступної весни.
Свіжо, метафорично,проникливо... 
