Петро повернувся після служби в армії в рідне село справжнім красенем. Косий сажень в плечах, високий, чорний чуб над чолом, білосніжна посмішка і тільник десантника, що залишив собі. Дівчата мліли і зніяковіло посміхалися, коли зустрічали його, а парубки – одні набивалися в друзі, інші заздрили і задиралися. Гордий Петро не терпів, доходило до бійок, з яких, зазвичай, він виходив переможцем. Веселий гульвіса, душа, мов акордеон, як розійдеться – не зупинити, Петро трішки погулявши, пішов працювати на цегляний завод. Було важко, але йому подобалися речі, де можна показати свою силу і похизуватися. Вдома батьки і брат з сестрою, все, як у всіх: обійстя і тяжка праця на ньому. Добрий до дітей, він підхоплював знайому малечу під пахви, високо піднімав і підкидував в повітря, а потім ловив своїми величезними руками, стискаючи ребра так, що перехоплювало подих. Через певний час Петро задумався про шлюб. Звичайно, в першу чергу жінка має бути працьовитою, щоб все уміла і могла робити. Хотілося б гарну, щоб глянув і нібито хтось в сонячне сплетіння зі всього маху кулаком вдарив, але не бачив він такої. Слухняна щоб була, не дасть він командувати собою. Грошей він заробить сам, так що жінка може вдома сидіти і виконувати всю домашню роботу: готувати, прибирати, на городі поратися, за дітьми дивитися, що ще там жінки роблять. Окинув оком Петро знайомих дівчат, не підходять вони йому. Одна в місто рветься, друга носа дере, третя ледаща, четверта страшна. Мати каже, що він перебірливий, а як взяти будь-яку, коли жити потім все життя. Кохання? Хто знає, що воно таке. Подобалася б, не дратувала б, - і то добре. Мало хто з знайомих зустрічав оте кохання, як у кіно, може, навіть ніхто. Його батьки ось скільки років живуть разом, звикли давно вже, дітей народили, виростили майже всіх, а кохання щось він в них не бачив. Батько приходив з роботи втомлений, злий, вони, діти, зазвичай розбігалися, поки батько не повечеряє. Мати швидко накривала йому на стіл і сідала здалеку біля вікна, мовчки. Батько їв сам, жадібно, мочав хліб в зупу, деколи чарку собі наливав. Втамувавши перший голод, відкидався на спинку стільця, тоді мати несла бульбу з соленим або свіжим огірком і м’ясом або салом, що є в хаті. Вона сідала ближче до столу, ніжно гладила долонями скатертину, нібито скидаючи невидимі крихти на підлогу, і починала розповідати, що сталося вдома за день. Батько наївшись, запивав коли молоком, коли компотом, і вже ситий та задоволений починав розмовляти сам. Гукав дітей, садив молодшого собі на коліно і бавив, старших питав, як в школі справи. Ніхто не смів ослухатися батька, за різні провини отримували ременем або різкою. Навіть мати побоювалася, хоча вона вміла завжди по-своєму домогтися свого. Так і в нього, в Петра має бути, порядок у всьому, в першу чергу в родині.
Іноді парубоча компанія збиралася на танці у район, що розташований був недалеко, годину пішки. Не завжди такі походи закінчувалися спокійно. Парубки з різних навколишніх сіл не завжди ладили з районними, які, зазвичай, задирали носа і не любили, коли інші чіплялися до їх дівчат. Того разу на танцях знов було дуже людно, почався новий навчальний рік в районному технікумі, молоді з’їхалося багато, і всі, звичайно, на танці. Добре, що площадка була на вулиці біля клубу. На сцені грали музики, всередині площадки розташувалися танцюючі, а решта гронами висіли на огорожі площадки або стояли купками поза нею. Петро з компанією просувалися ближче до танцюючих. Парубки робили вигляд, що їм байдуже, але самі крадькома розглядали дівчат. Раптом поряд роздалося:
- Ей, ти чого пхаєшся? Дивися, куди сунеш? – і якійсь хлопець штовхнув односельця Петра так, що той влетів в самого Петра.
- Почалося, - подумав Петро, а сам голосно сказав: - Це хто там каркає? Ще й поводитися пристойно серед людей не вміє?
- Що? Я каркаю?! – обурився парубок, обернувся до Петра, за яким вже стояли його односельці, а за хлопцем виросла компанія його товаришів. – Вибачайся! – наказав парубок. – А не то…
- А то що? – перепитав Петро і смачно сплюнув хлопцю під ноги. – Сам вибачайся!
І почалася бійка. Дівчата навколо заверещали і розбіглися в сторони, а хлопці почали товктися, чубитися і колотитися, хто як вмів. Раптом серед бійки хтось схопив Петра за плече і повис на ньому, він сахнувся і відштовхнув нападника, краєм ока помітивши кольорову пляму, що впала на траву. Петро оглянувся, на траві розтягнулася незнайома дівчина, тримаючись з бік.
- Ти здуріла? – закричав Петро. І тут отримав такого удару в обличчя, що не витримав і рухнув поряд з дівчиною.
Очухався через декілька секунд. Трясьтя йому! Його вперше вклали на землю! І все через цю божевільну. Він підвівся на ліктях і сів, голова трішки паморочилася. Поряд сиділа дівчина і витирала коліна від сірого земляного піску.
- Ти що накоїла? – перепитав Петро. – Навіщо кинулася, я ж забити тебе міг!
- Тож не забив, - спокійно відповіла дівчина. – А ось брата мого добре товк, тому й кинулася на допомогу йому.
- То той задирака, твій брат? – перепитав він.
- Так, і не тільки він, - дівчина посміхнулася. Її важко було назвати красивою, але в той момент, коли дівчина посміхалася, її очі ніби осяювало світло, і вони починали сяяти, мов блакитні діаманти.
- І багато вас таких? – посміхнувся у відповідь Петро.
- Нас десятеро. Сім братів, і троє сестер, - дівчина підвелася на ноги, поправляючи руками плаття.
Петро підвівся слідом. Бійка тим часом зійшла нанівець, і всі учасники розійшлися в сторони, приводячи себе в порядок. Петро мовчки постояв поруч, зазвичай, балагур і жартівник, він чомусь вперше не знав, що сказати.
- Проводиш мене? – раптом запитала дівчина. – Тут до гуртожитку.
- Так, звичайно, - Петро рушив слідом. – До речі, як тебе звати, сміливця?
- Олеся, - дівчина посміхнулася, - і я страшна боягузка. Просто, коли любиш когось, як родину, то не думаєш і не зволікаєш, захищаєш і все.
- То ви всі такі дружні? – перепитав Петро.
- Так нас ростили батьки, що маємо один про одного піклуватися і захищати, - відповіла Олеся.
- А ти не спитаєш, як мене звати? – спитав Петро.
- А я знаю, ти Петро, - дівчина знов посміхнулася так, що її очі засяяли.
- Звідки? – здивувався Петро.
- Та багато дівчат про тебе говорять, ти тільки ступив до площадки, як мені тебе показали і все розказали, - відповіла вона.
- І що ж тобі наговорили такого? – напрошувався на похвалу Петро.
- Та різне, більше хорошого, - запевнила Олеся.
- Різне? Невже хтось насмілився казати погане? – Петро жартома робив вигляд, що розсердився.
- Та ні, але просто з розповіді ясно, що ти гульвіса, наприклад, - пояснила дівчина.
- А це хіба погано? – Петро наблизився до неї і заглянув в очі, посміхаючись, як він вмів.
- Наразі ні, а потім так, - відповіла Олеся.
- Потім – це коли? – перепитав Петро.
- Коли одружишся, - просто відповіла вона.
- Я буду самим кращим чоловіком, - Петро гордо підняв підборіддя.
- Навряд чи, - Олеся похитала головою.
- А що, не пішла б за мене? – щиро здивувався Петро.
- А ти поклич, - Олеся засміялася і забігла по сходах до дверей гуртожитку. Петро побіг слідом, намагаючись її наздогнати, але вона швидко забігла всередину і закрила перед його носом двері.
Крокуючи вздовж дороги додому, Петро раптом помітив, що посміхається сам собі. Він струсив головою, поправив рукою чуба, проганяючи думки про дівчину, мов оману, але вночі не міг заснути, подумки вертаючись до їх розмови. В понеділок після роботи Петро вже чатував біля гуртожитку, виглядаючи Олесю. Вони почали ходити на побачення. То гуляли вздовж берега річки, то сиділи на лавці в парку, то розмовляли про життя, то просто мовчали. Через деякий час Петро наважився поцілувати дівчину, за що отримав добрячого ляпаса, але потім вона поцілувала його сама. Коли вони вдвох з’явилися на танцях, в Олесі побільшало заздрісниць серед дівчат. Вони перешіптувалися: «І що він в ній знайшов, так, сіре мишеня!» Та в розмовах Петро з’ясував, що Олеся вкрай роботяща, не балувана і не вибаглива дівчина, звикла робити те, що казали старші, крім того, любляча і щира. Так, в сплетіння не отримав, але біля неї було надзвичайно затишно і спокійно, десь дівався його норовливий характер, і йому все частіше хотілося викликати посмішку на її обличчі. Вдома Петро заявив батькам, що одружується і потрібно їхати в свати. «Боже, да кого ж ти знайшов, - заголосила мати, - що у нас не має пристойних дівчат, що ти не вість звідки дівчину береш?»
- Цить, жінко, - гиркнув батько. – Впевнений? – перепитав сина.
- Так, не має що зволікати, - відповів Петро.
- Добре, весілля зробимо, як має бути, - запевнив батько. – А будуватися будеш сам.
- Не питання, збудуюся.
- А де гроші брати? – знов заголосила мати. – А поки збудуються, я маю чужу жінку в хаті терпіти?
- Тебе терпіли, і ти будеш, - відрізав батько. – А гроші в нас є, не бідуйся.
Зробили все, як має бути. Поїхали сватати. Чуже село виявилося невеличке, хатки дерев’яні, бідненькі, і говір смішний, не такий, як у них на селі. Батьки Олесі виявилися приємними людьми, зустріли всією родиною, вийшли всі дванадцять. Домовилися про весілля.
В день одруження Петро чомусь нервувався дуже. Погода не заладилася, мати, як ведеться, була незадоволена і бурчала, що ще багато роботи. Стільки було потрібно приготувати їсти для гостей. Петро з татом і братом посеред двора звели великий курінь. Гостей мало бути чоловік сто п’ятдесят точно. За нареченою поїхали декількома машинами, які зібрали по селу. Їхати було далеко, дорогі погані, декілька разів доводилося штовхати машину. Приїхали за нареченою вже запізно, потрібно було спішити до РАГСу на розпис. Але на дворі сватів чекав традиційний стіл, який закривав вхід і почали викуп нареченої. Одна чарка за другою, вивели якого діда у фаті. Всі сміються, жартують, а Петро поглядає на годинник, хвилюючись, що вони не встигнуть. Сторона нареченої все вихваляється: «Наша наречена да наша наречена», - і вимагає більше грошу на викуп. У Петра увірвався терпець. Відштовхнувши сватів, він рушив до хати. Посеред кімнати на табуретці в білому платті сиділа Олеся, нервуючись не менше, а може й більше, ніж Петро. Він просто увірвався в кімнату, підхопив разом зі стільцем Олесю на плече, і рушив на двір. Єдине, чого не розрахував – це низькі одвірки. Так і гримнулася наречена головою об одвірок і рухнула на підлогу. Петро і отямитися не встиг, як таке сталося. В РАГС вони встигли, гості кричали «Гірко!» і гуляли два дні, але свій шлюб Олеся почала з синяків під очима.
Жили вони загалом добре, як всі. Але бувало свекруха сварилася з невісткою, та намагалася догодити і ковтала мовчки образи. Потім побудували свій дім на тому ж подвір’ї, переїхали. Жінка дійсно була такою, яку мріяв мати Петро, потім народився первісток - син. Та невгамовний характер не давав Петру спокійно жити. Щоб розважитися, чоловік почав припадати до чарки. Достойний газда, робітник, якого всі поважали, гарний чоловік і добрий тато. Але як нахиляв чарку, мов біс вселявся в нього, Петро ставав злий і прискіпливий, і тоді могло дістатися будь-кому, найчастіше самій близькій людині – дружині. Олеся терпіла. Жінки заспокоювали, мовляв, б’є – значить кохає, але це не втішало жінку в моменти агресії чоловіка. Вочевидь, як почнеш подружнє життя, таким воно й буде – в Олесі з синяками під очима.
ID:
909849
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 02.04.2021 17:06:37
© дата внесення змiн: 02.04.2021 17:06:37
автор: kostyanika
Вкажіть причину вашої скарги
|
читається легко, але все ж запитань потім залишається більше, аніж відповідей
