викашлюю чорних граків
в густу брудно-білу бавовну неба
що скальпелем крають на клапті
в парку лише поодинокі дерева
і я –
дерево
гілля-руки крисаті
корінням провалююсь в мишачі нори
прожилки долонь ламкі
напнуті вітром
крізь щільний морок
стримлять
на нитки нанизані
краплі
дощу
глухо
бомбардують
чоло
і
тікають
артеріями
руслами
лініями життя
в
мовчазну
мізансцену
вечора
малинового
я
росту тут –
на розі дверей прочинених
ловлю носом
лиману
повітря
вологе
і сонце сирник сірий
проштовхую
пальцями в горло
