|
Андрій не знав, що саме тягнуло його у ці гори. Іноді, пробуджуючись уночі, він чув якісь незнайомі слова, вигуки … Андрій не знав цієї мови. Якась дивна істота … мабуть, жінка наче поставала перед його очима і щось довго втомлено говорила … Андрій не розумів нічого. Лише неспокій, якісь неймовірні фантастичні здогади … Може, це вона … Може, це про неї … Потім все минало на дні, тижні … І раптом поверталося, зринало у свідомості.
Андрій так і не зрозумів, чому його раптом закинуло сюди, у ці румунські гори. Трансільванія вражала своєю красою, якоюсь близькістю до рідної України. То тут, то там раптом зринали вишивані сорочки, озирались веселі дівчата, хмурили брови, вдивляючись в неспокійну далеч, старші чоловіки.
Один з таких, дивлячись на нього, вчора видав цілу шараду дивних фраз:
- Ти не наш. Відчуваю, що не наш. У гори дивишся, а на хмари ні. На людей дивишся, а їх не бачиш. У себе дивишся і там і залишаєшся. Пісні співаємо, а ти не співаєш. Добро серце гріє, та серце спокою не має. Твоя тебе у скелі чекає. Кричить до тебе, а ти не чуєш … Озвися, хлопче ….
Андрій звик до всього. В голові зріло розуміння, що слова ці мають глибокий сенс. А може, й жодного … Вже кілька років тут блукаю. А толку ніякого. Чи то жити звичайним життям?! Але ж не можу. Не дозволено мені це. Та й хотів б, не зможу ….
«Іду краще у гори». "Там я свій. Там я говорю, а мене слухають. Дерева говорять, а я розумію. Вітер шепоче, а я розумію. Птахи поруч пролітають, граються, а я радію …"
«Що ж ви так шумите сьогодні? Ніби й негоди немає. А такий галас підняли …»
Андрій і не здогадувався, що йде тією ж дорогою, якою 50 000 років тому вів високих старий вождь у невідомість. Він не знав, що тіло Аврори було викопано з могили. Не знав, що прихилене до однієї з сусідніх скель раптом потекло рідким металом по стрімкій стіні на очах в наляканих високих. Це справило на них неабияке враження і заставило їх скористатись здобутими порадами. Бо це бути поради неземної незвичайної істоти. А отже, мстивої і страшної ...
Електронний мозок молодої дівчини потребував неабиякого сплеску енергії, щоб знову ожити, почати функціонувати. Час від часу програма спрацьовувала, але її окремі блоки нездатні були функціонувати постійно. Стати знову звичайною людиною було неможливо. Не було тіла, яке змогло б вібрувати на потрібній частоті.
...
Навколо не було нікого. Ніхто б не міг сказати, що ж ти робиш, Андрію?!
Андрій підійшов до скелі. Що за диво творилося в його голові? Ні, не Аврора. Все та ж чудернацька жінка. З дивним чолом, чоловічими міцними руками, з … великими очима …. Ні, це ввижається …. Цього не може бути … Але ці очі ...
Андрій вперся головою об скелю і щосили закричав: Ав … ро …. ро!!!
Раптом з каменя почала наростати рука …. Інша …. Андрій занімів від тих кам’яних обіймів … У нього не було сили відштовхнутися і не було змоги … боятися. З усієї сили, яка тільки була у його тілі, Андрій потягнув ці руки за собою …. Дивна металічна маса. «Невже ж це андроїдне тіло?» Звідки тут, у румунському лісі, у цей час?
Маса здавалось творить саму себе … Тіло поступово витягувалось … З’являлись перші риси обличчя …
- Авроро, я тебе знайшов …
Можна собі лише уявити, яким було б здивування та жах випадкового спостерігача цього дійства. Людина боїться невідомого, вона сама себе лякає невідомим. Вона сама робить з себе ворога невідомому.
Старий румун, що спілкувався так дивно з Андрієм учора , все сильніше притискав рушницю до плеча. Нарешті пролунав постріл. Злякавшись і невіданого дійства, і свого вчинку, старий кинувся навтьоки. Навряд чи він свідомо чинив зло. Але страх був його господарем у цей день? Скелі нерідко розмовляла з ним, але ... на думку старого, не було це добром. Страх заставив зробити постріл ...
- Авроро, я тебе знайшов.
- Андрію, що з тобою. Ти стікаєш кров’ю.
- Це не страшно. Тіло вібрує. Я вже йду. Авроро, ... яка ти красива. Я вже став забувати, яка ж ти красива.
- Я теж іду Андрію. Я знову людина. Я тепер знаю, що ми колись зустрінемось назавжди. Я впевнена у цьому. Я думала про це більше ніж вічність.
Біля скелі не стало нікого. Неймовірне дійство закінчилось. Їм знову доведеться спробувати знайти відповідь на все ті ж питання. Людино, чому ж ти так боїшся невідомості?! Чому ж ти така, людино? Чого ж ти насправді хочеш?
ID:
894191
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.11.2020 20:38:50
© дата внесення змiн: 15.01.2021 21:13:35
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
ми справді здатні на необдумані вчинки і боїмося всього невідомого... 
