|
Плем’я йшло лісовою стежкою. Раніше це все мабуть було схоже на зграю. Але все помінялося …
Аврора почала створювати правила. Іноді вони були досить простими і легко сприймалися. Іноді їм жорстко противились.
У бою чи на полюванні кожен відповідає не лише за себе, але й за своїх товаришів зліва і справа. Вся добич ділиться в залежності від внеску мисливця, але з врахуванням величини сімей. Це було спочатку найважчим, але дало вражаючі результати. Зміцнілі діти почали допомагати в полюванні, а жінки з допомогою Аврори освоїли щось схоже на шевське ремесло.
Аврора поки що боялася приводити своїх нових друзів у знайдений будинок. Не розуміючи призначення чогось, вони могли просто це знищити. Адже, людина у будь – який час знищує те, що невідомо. Просто зі страху, боячись потенційно можливої загрози.
Шана допомагала у лікуванні. Це важко, звичайно, було назвати лікуванням, але все ж було значно серйозніше, ніж колишнє завивання, облизування чи посипання попелом.
Але найбільшим випробуванням була заборона здобування жінки силою. Та ще й у такий екстравагантний спосіб, як удар по голові ззаду з наступними розвагами з тілом у печері. Це було явно понад Аврорине терпіння та викликало неабияку підтримку у Шани.
Плем’я багатіло на очах. Якщо це можна було так назвати. Залізні списи допомагали у полюванні, голки були незамінними у шитті, лук зі стрілами став суттєвою зброєю. Звичайно, і раніше камінний замінник був достатнім знаряддям для таких цілей. І мабуть Аврора дещо переоцінювала значення своїх знахідок. Все виглядало саме так, що щось інше привнесене Авророю було важливішим.
Про це учора сказав Зар.
- Ніа, ти нас змінила. Ми стали одним цілим. Ми не боїмося ворога. Ми відчуваємо один одного. Вчора приходив Вал. Просився назад. Я сказав, що тобі вирішувати. Я боюсь, що він приведе високих.
- Хто такі високі?
- Це плем’я унизу. Вони вважають, що ми займаємо їх територію. Вони не живуть у печерах. Дуже вправні у ловах. Як ми зараз … Живуть у невеликих печерах зі шкіри. Мені колись подобалось за ними спостерігати, але якщо б вони мене упіймали, то б убили. Вони не вважають нас рівними собі …
- І ти боїшся, що Вал для свого порятунку приведе їх у наше поселення і відкупиться тим, що вони тут знайдуть.
- Так, але вони потім все одно його вб’ють.
- Тоді ми мусимо бути готові до цього.
……………………………
Все відбувалося так, як і передбачив Зар. Кілька десятків кроманьйонців (саме так Аврора називала в думках сьогоднішніх гостей) з самими першими променями сонця наближалися до печер. Їх вів Вал. Зрадництво ніколи не мало привабливого вигляду, а зараз зовнішність та внутрішній світ людини наче зійшлися в його образі в одне ціле. Обличчя Вала вкривало неприховане вдоволення від очікування кровавої помсти. Наче тіні наближалися до входу у печери. Нікого навіть не здивувало, що не було вартових. Мабуть, високі про себе вирішили, що Вал самостійно потурбувався про це.
Усі виходи з печер було заблоковано. Нападники стихли і терпляче чекали пробудження селища.
Раптом у повітрі засвистіли списи та стріли, десь високо почувся бойовий клич Нії. Аврора вже звикла, що вона більше і більше стає в чомусь схожою на свою попередницю. Їй подобались швидкість, гнучкість, навіть сила Нії. Але там в іншому житті вона б ніколи не хотіла бути такою ...
Нетривала битва закінчилась цілковитою перемогою племені. Лунали крики тих, кого добивали. Аврора намагалася зупинити цю криваву трапезу, але це їй було не під силу. Щось тваринне знову запанувало у повітрі. У цій битві неандертальців та кроманьйонців знову годі було знайти людину.
- Ми повинні піти униз і знищити все селище!
- Жоден не має вижити!
- Вся ця земля навколо буде наша!
Від вигуків навколо ставало гаряче і … якось бридко.
……………………………….
Вже вкотре допоміг пліт. Аврора стояла у кроманьйонському поселенні. На неї пильно дивився старий і аж надто самовпевнений вождь.
- Вам слід негайно йти. Ваші воїни убиті. Якщо ви не підете протягом кількох годин, усі ви загинете.
- Вона нас дурить. Насправді ми здобули перемогу.
Передбачивши такий хід подій, Аврора висипала з шкіряного мішка кілька голів високих. Цього було досить.
………………………………
Не дочекавшись Аврори, плем’я спускалось з гір. Чекати довше більше не видавалось за розумне. Ворог міг просто утекти. А потім повернутися з новими силами і знову напасти. Не важливо, що це майже самі жінки і діти.
Але коли воїни вже готові були кинутися униз з бойовим криком, раптом стало зрозумілим, що внизу вже нікого немає. Порожні палії без шкір, щойно згаслі вогнища стояли самотньо і приречено. У поселенні не було нікого. Хоч ні … Посередині стояла самотня постать.
Аврора пригадала, як дивилась на тих, хто зібрався святкувати її спалення. Тіні … знову тіні … А може є шанс? Хоча б мізерний шанс? І вона заговорила?
- Людино, чи ти варта того, щоб я звернулася до тебе? Ти хочеш стати сильнішою, ти хочеш жити у безпеці. Ти переживаєш за своїх дітей, забуваючи про чужих. Ти боїшся майбутнього, тому готова знищити все, чого не знаєш і не розумієш. Ти думаєш, що, знищивши все невідоме, ти отримаєш найкращий світ для себе.
- Ти думаєш, що, знищивши несхожих на себе, ти отримаєш найкращий світ для таких, як ти. Але насправді убиваючи чужу дитину, забираючи у неї життя, ти убиваєш свою власну. Заповнивши всю себе жорстокістю, ненавистю, зверхністю, ти втратиш здатність любити, дружити, святкувати, зрештою радіти.
Можливо, Аврора була дещо наївною, очікуючи, що її слова стануть зрозумілими. Можливо, вона вірила, що кілька прожитих разом років змінили це селище і подарували йому інше майбутнє. Дещо не схоже на традиційне збирання в зграї для виживання.
Але найцікавіше з усього те, що сказане було почуто.
……………
Там уверху творилось щось незвичайне. Неандертальці покидали печери. З’являлися міцні будинки. Запрацювала кузня. Люди вчилися лікувати хвороби. Кількість людей у селищі росла щоденно.
…………….
Поруч був ворог. Оскільки вони навіть не звертали уваги на високих, значить вони не боялись. Нападати не було сенсу. У них було значно більше людей і значно краща зброя. Вони були згуртовані і … небезпечні.
Лідерству високих у світі настав крах. Рішення високих було неочікуваним.
Вони знали про хворобу тварин, тому не вживали вже давно місцевого м’яса у їжу. Переважно хворих тварин одразу убивали та спалювали. Однак зараз перед загрозою втрати лідерства цією хворобою було вирішено скористатись. Привели полоненого з племені низьколобих. Переляканий чоловік готувався до найгіршого. Але не до того, що сталося …
Тримаючи хвору лисицю за шию, вождь племені високих підніс її до тіла неандертальця. Лисиця вп’ялася зубами в його тіло.
- Ти можеш іти додому. Ми тебе відпускаємо.
Ще не розуміючи, що його заражено, чоловік попрямував у рідне селище. Він вірив у те, що лише дещо нездужає. Вождь племені задоволено всівся на щойно зроблений трон. Це був перший день, коли він вирішив вдягнути на голову своєрідний знак своєї влади – корону. Залишалося чекати ...
ID:
894081
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.11.2020 20:10:46
© дата внесення змiн: 15.01.2021 21:12:33
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
недарма говорять, що страшніше людини тільки людина...
