Там початок кінця,
де, не висмикнув болю вчорашнього,
Ми, бажаючи спокою,
лагідно день провели.
К. Симонов
Нічний перон... нас двоє... порожнеча.
Застигли всі слова в куточках губ.
Неначе камінь втримую на плечах,
а в скронях невідступне «приголуб»,
щоб потім не жаліти, не жаль... і ...ти
що все пройшло, як дощик крізь пісок.
Ще руки на плечах, ще пахнуть квіти,
попереду складний до болю крок.
— Чекай мене... і поцілунки спішні.
Не плач — солона по щоці сльоза.
Я повернусь, коли розквітнуть вишні,
весною і кохання воскреса.
— Не плачу я — то вітер-опівнічник,
захолодив і щезнув крадькома.
Думки мої поклав у твій наплічник,
самій-бо пояснити сил нема.
Нічний перон... одна... і порожнеча...
Вернувся вітер, висушив сльозу.
Лікує час? Прикмета є лелеча:
не покидай гнізда у повінь і грозу.
Таня СВІТЛА
09.2020 р.
