Нарешті тікаю з тісної квартири,
Біжу до повітря, жінок і т.д.
Сусід на балконі, ба, вудки мастирить,
Спішить відновити наш алко-тандем.
А я наче дурень тиняюся містом,
Купую непотріб і клею дівчат.
І липнуть вони як за пальцями тісто,
А потім завалюють фотками чат.
І знов я себе відчуваю сатиром,
Готовим на все для любовних звитяг.
Щоб жінка була не одна, а чотири –
Покірні такі, без вимог і виття.
Вже бути моєю – це розкіш, я мислю.
Пишу їм присвяти, аж руки болять,
Та сталося раптом, що я ненавмисно
Назвав Катерину Кариною, бл..
І все, що ліпив я так довго й дбайливо,
За прокляту мить розлетілося вщент.
Були мої вірші однóго розливу..
До чого доводить людину абсент!
ЗбірЛука «Поносъ й оуничижéнїе»