Тільки не дивитися на ноги. Це важко, але ж на них ті важкі недоречні незграбні жовті черевики. Навіщо? Навіщо і досі їх ношу? Чого не залишу марні надії? Хіба ще й справді на щось сподіваюся? Але ж це не можливо. Я давно вже не той, хто може носити такі черевики, навіть якщо тепер це тільки взуття.
Чи ті черевики і досі не просто річ? Кроки раптово відлунюють наче металеві. А маю ж ходити нечутно. Та й надто помітні мої ноги в тих черевиках, ніби не належать мені. Слабкість? Я й не думав, що ті черевики можуть так зачепити. Але ж не викинув, хоч і збирався не раз. Не зміг, хоча викинув із життя вже надто багато того, що здавалося навіть важливішим колись давно. Черевики нагадують яким був колись.
Не хочу більше бути колишнім. Таким наївним, таким легковажним, клоуном, якому тоді дуже підходили ті широкі жовті чудовиська. Такі сміховинні, такі сонячні. Колись подобалися мені, здавалися частиною мене самого. Думав, що то й був я справжній. Хіба ж не так? Куди тоді подівся? Відрікся? Змінився? Пішов вперед? Чому ж тоді й досі моїми залишаються тільки ті черевики? А решта?
