Два Вовочки загрались в полонених.
Один – московський кегебіст Путло,
а другий – у Путла за Помело
з торбиною думок зелених.
На Помелі Путло умів заграти:
кого схопив – кидав за грати,
на них вимінював убивць,
що посилав «хохлів» вбивати,
свою показуючи міць.
А Помелу «квартал» ще сниться…
його «квартал»… якійсь-то п’ятий…
чи, може, шостий, чи десятий…
про обмін же – «яка різниця»*
чи вбитий то, чи то убивця,
аби жував електорат!
Згадав кому був сват і брат,
як над країною сміявся
і у Путла у ніг валявся,
бо росіян вважав братами
«покірній нації «хохлів»…
«какая разница»* – стояв би хлів,
а в ньому – бидло із рогами:
оті червоні і зелені,
з яких стирчать російські гени,
щоб українець кожен знав –
що два народи є братами
як ті сіамські, що задами
зрослись… Та є ще горе-новизна,
козирна карта пала Вові:
тепер народу він слуга…
Чи не зламає він рога
в отій позиченій любові,
коли шукатиме він броду
до українського народу?..
Чи кату волю не продасть
за нафти кусень чи то газу
за мир в тюрмі московських пазур,
де українцем бути – зась?!
А, може, знов почне валятись –
наш президент страхополох –
у ніг Путла, і знову клястись,
що він не лох?!..
А між країнами іде дурна війна,
дурна від крові – не вина,
і ворог побратимів убиває
і кров’ю нашу землю поливає,
і сотні років так… під москалем…
Коли ж ми поквитаємось з Кремлем,
зруйнуємо залізну ту окову?
Чого нас тягне під кацапів знову –
отих рабів із бомбою в руках?
Невже замовкнемо безмовними в віках
і на колінах помремо рабами?
Коли ж проб’ємося у тьмі лобами
один до одного, щоб волю й силу мати,
щоб всіх братів обняла мати,
всіх українців: і отця і сина –
велика – вільна – Україна?!..
Хай будемо і босі й голі –
ми воїни своєї долі
на Богом даній нам землі!
Кацапи згинуть у імлі,
а ми – великі і малі –
борімо шлях
до правди й волі!
*«яка різниця» – «какая разница»,
з новорічної промови Вовочки Помела.
