Пресвітлий день, почнись з Моєї Музи,
Яка до мене зайде в слушну мить.
Ми разом ще Поезії послужимо,
Ще здіймемось на крилах у блакить!
Про що будемо у годину ранню
Душевну мову вести в білий світ?
Віддаймо шану зрілому коханню,
Що в давніх веснах розпочало цвіт.
Дивись, це ж там такі шовкові вруна,
Під білопінню яблуневих віт.
Там ти зовсім незаймана і юна
І я ще там як милий першоцвіт.
Соромилися руки простягнути
Одне другому, тільки раз в раз
При зустрічах хотіли разом бути
Ну хоч би трішки, на неповний час.
На груденята струменіли коси,
Кирпатий носик дерся догори,
Ми ще не знали чого серце просить,
Чому воно то мліє, то горить!
Складалися слова в щемливі рими,
Під олівцем засіяний папір…
Соромлячись, чекав я за дверима,
Аби вручити свого серця твір.
Виходила ти, а в руці – відерце,
Ніби потрібно винести сміття.
Пташиною тріпоче в грудях серце,
В очах хлюпоче перше почуття!
Віталися і я вкладав у руку
Свої вірші в які всю душу вклав.
Ішлося в них про перші тяжкі муки,
Яких без тебе в оті дні зазнав.
Читала ти і дуже червоніла,
А сині очі ніби волошки
Цвіли від щастя, а серденько мліло,
Від тих віршів – невправних та палких!
Далеких літ донісся тихий шепіт…
Життя минуло в болях і трудах.
Ми завжди разом. Нам обом на плечі
Сідає щастя синьокрилий птах.
Я зазираю у блакитні очі.
Знов, як і вперше, голова в хмелю!
Тобі, Кохана, зізнаватись хочу,
Що я безмежно вдячний і люблю!
27.01.2020
