Струсну росу ранковою ходою
навесні перших паростків - чуттів.
Рушу у даль від марева імлою
за сонцем, яке вийде з пагорбів.
Немов із берегів виходить річка,
а я по ній відважний капітан.
Нехай же доля розповість мов стрічка
про юності туман - самообман.
Він справді був - димком рожевим
заметушився й щезнув в нікуди
І залишилися одні проблеми,
але ніхто не відмовлявся від мети.
Бо ще не вечір, навіть не зима.
Хай зрілість б'є місцями так нестерпно.
Укотре піднімаючись із килима,
кажу собі " все недаремно ".
Напевно буде колись ліпше,
та зараз тільки вперта боротьба.
Тим часом десь у полі квітка
на ймення мого дива зацвіла.
